Дебора Харкнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

ми відіслали разом із Гуді Альсоп, пославшись на те, що Сюзанні знадобиться додаткова пара рук, щоб допомогти провести стареньку через місто додому. Моє прощання було швидким і надто емоційним, і Енні непевно подивилася на мене.

— Як ви почуваєтеся, пані? Може, мені натомість із вами залишитися?

— Не треба, Енні. Іди собі з тіткою Сюзанною та Гуді Альсоп. — Я кліпнула, намагаючись приховати сльози. Як же Метью примудрявся зносити отакі прощання? А на його долю їх випало немало!

Потім пішли Кіт, Джордж та Волтер, грубувато, по-чоловічому попрощавшись із Метью і наостанок потиснувши йому руку.

— Ходімо, Джеку. Ви з Томом підете до мене додому, — сказав Генрі Персі. — Іще не дуже пізно.

— Нікуди я не піду, — відказав Джек. І рвучко крутнувся до Метью, відчуваючи неминучу переміну.

Метью став перед ним навколішки.

— Нема чого боятися, малий. Ти ж добре знаєш пана Гарріота і лорда Нортумберлендського. Вона захистять тебе і нікому не дадуть образити.

— А якщо в мене будуть кошмари? — перелякано прошепотів малий.

— Кошмари — вони як зоряне скельце пана Гарріота. Вони — це оптичний обман, який щось далеке робить ближчим та більшим, аніж воно є насправді.

— Ой. — Джек замислився над почутим. — Отже, навіть якщо я побачу уві сні потвору, то вона не зможе мене спіймати?

Метью кивнув.

— Але скажу тобі один секрет. Мрія — це той самий кошмар, тільки навпаки. Якщо тобі мріється про людину, яку ти любиш, та людина здаватиметься тобі ближчою, навіть коли вона дуже далеко. — Метью підвівся і поклав на голову малому руку, мовчки благословляючи його.

Коли Джек та його опікуни пішли, залишився тільки Гелоуглас. Я дістала зі своєї скриньки мотузки, залишивши в ній лише кілька предметів: гладенький камінець, біле перо, тріску горобини, мої прикраси та записку, залишену моїм батьком.

— Я все це збережу, пообіцяв він, забираючи у мене скриньку. У його великій, як лопата, долоні, вона виглядала навдивовижу маленькою. Він огорнув мене своїми здоровенними руками і по-ведмежому обійняв.

— Бережи отого другого Метью, щоб він одного дня зміг зустрітися зі мною, — прошепотіла я йому на вухо, міцно заплющивши очі, щоб не розплакатися.

Він відпустив мене, і я відступила убік. Двоє де Клермонів попрощалися як і личить усім де Клермонам — коротко, але емоційно.

Біля «Капелюха Кардинала» чекав П’єр із кіньми. Метью під садовив мене у сідло, а потім сам скочив на свого коня.

— Прощавайте, мадам. Час добрий, — сказав П’єр, відпускаючи віжки.

— Дякую, друже, — відповіла я, і мої очі знову зрадницьки зволожилися.

П’єр подав моєму чоловікові листа. Я упізнала печатку Філіпа.

— Настанови вашого батька, мілорде.

— Якщо я через два дні не з’явлюся в Единбурзі, то почнете мене шукати.

— Гаразд, — пообіцяв П’єр, а Метью пришпорив коня і ми рушили на Оксфорд.

Тричі міняли ми коней і до світанку вже були в Старій Хижці. Франсуазу та Шарля кудись відіслали. Ми були самі.

Метью залишив Філіпового листа сторч на столі, підперши його чорнильницею так, щоб Метью з шістнадцятого сторіччя не забарився помітити його. Згідно з інструкціями у тому листі він мав відбути до Шотландії у термінових справах. Опинившись там, Метью деякий час пробуде при дворі короля Якова, а потім зникне, щоб розпочати нове життя — уже в Амстердамі.

— Король шотландців зрадіє, коли я повернуся до себе самого і стану таким, як і був, — зауважив Метью, торкнувшись листа кінчиком пальця. — Ясна річ, я вже не робитиму спроб порятувати відьом.

— Ти й так зробив немало, Метью, — сказала я, ніжно беручи його рукою за талію. — А тепер нам слід із дечим розібратися в нашому сьогоденні.

Ми увійшли до спальні, куди прибули багато місяців тому.

— Знаєш, я не можу сказати напевне, що ми прослизнемо крізь сторіччя й приземлимося точнісінько в тому ж місці й у той самий час, — застерегла я.

— Ти вже мене попереджала про це, серденько. Я тобі довіряю. — Метью міцно взяв мене під руку. — І знову вперед — назустріч нашому майбутньому.

— До побачення, будинку, — сказала я, окидаючи останнім поглядом наш перший дім. Навіть попри те, що я побачу його знову, він уже не буде таким, як цим червневим ранком.

Блакитно-бурштинові ниті в кутках ляснули і роздратовано верескнули, заповнивши кімнату звуками й світлом. Глибоко вдихнувши, я зав’язала вузол на коричневій мотузці, а другий її кінець залишила вільним. Окрім Метью та нашої одежі, мої ткацькі мотузки були єдиними предметами, які я забрала з собою назад, у майбутнє.

— Вузол перший, зав’яжись, заклинання — почнись! — прошепотіла я. Щільність часу зростала з кожним вузлом, допоки верещання й голосіння мотузок не стало майже оглушливим.

Коли кінці дев’ятої мотузки сплелися воєдино, наші ноги відірвалися від підлоги і все довкола поволі розчинилося і щезло.

40

У всіх англійських газетах з’явився приблизно однаковий заголовок, але Ізабо вирішила, що той, який надрукувала «Таймс», був найбільш вдалим.

«Англієць виграє перегони за право поглянути в космос».

30 червня 2010 року.

Провідний світовий експерт із ранніх наукових приладів Музею історії науки Оксфордського університету Ентоні Картер сьогодні підтвердив, що телескоп-рефрактор з іменами математика та астронома єлизаветинської доби Томаса Гарріота і Ніколаса Валена, годинникаря-гугенота, котрий утік із Франції з релігійних причин, дійсно є справжнім. Окрім цих імен, на телескопі вигравірувана дата — 1591 рік.

Це відкриття розбурхало науково-історичні кола. Упродовж сторіч вважалося, що заслуга створення телескопа належить італійському математику Галілео Галілею, який запозичив технологію примітивного телескопа у голандців.

«Книги з історії доведеться переписати, — заявив Картер. — Томас Гарріот прочитав працю Джамбатиста де ля Порта «Магія Природи» і зацікавився тим, як крізь вигнуту й увігнуту лінзи можна побачити і далекі, і близькі предмети у чіткішому й збільшеному вигляді».

Унесок Томаса Гарріота в царину астрономії пройшов непоміченим частково через те, що він не публікував свої праці, воліючи натомість ділитися своїми відкриттями з тісним колом друзів відомих як група «Школа ночі». Завдяки покровительству Волтера Рейлі та Генрі Персі, «чудесного герцога» Нортумберлендського, Гарріот не знав скрути у фінансах і тому вільно міг займатися своїми дослідженнями.

Цей телескоп був знайдений паном І. П. Ріделлом разом зі скринькою, що містила деякі папери, написані почерком Томаса Гарріота, і з вишуканою мишоловкою, яку також,