Донна Тартт - Щиголь

Я погасив сигарету. Ані форми, ані сенсу, ані значення. Кітсі не подобалося, коли я курив у її спальні, та коли вона знайде недопалок сигарети в ліможській скриньці на своєму туалетному столику, то навряд чи висловить своє невдоволення. Щоб зрозуміти світ, іноді треба зосередити увагу на його невеличкій часточці, дуже пильно придивлятися до того, що поряд із тобою, й уявляти собі, що це і є всім. Але відтоді, як картина вислизнула з моїх рук, я відчував себе поглинутим і стертим неозорістю — і не лише передбачуваною неозорістю часу й простору, а й невблаганною відстанню між людьми, яка існує навіть тоді, коли вони перебувають на відстані простягненої руки одне від одного, і голова у мене йшла обертом, коли я думав про всі ті місця, де був, і ті місця, де не був, про втрачений, широкий і незнаний світ, про брудний лабіринт міст і вулиць, про розвіяний попіл і ворожу неозорість, про втрачені зв’язки й загублені речі, що вже ніколи не знайдуться, і мою картину затягло в цей могутній потік, і вона летить невідомо куди: крихітна іскорка духу, іскорка, що стрибає на хвилях темного моря.

XXIV

Оскільки я вже не міг заснути, то підвівся з ліжка, не розбудивши Кітсі, в холодну й чорну годину перед сходом сонця, тремтячи, поки вдягався в темряві; котрась із її сусідок уже зайшла й приймала душ, і мені зовсім не хотілося наштовхнутися на одну з них, коли виходитиму.

На той час, коли я вийшов із метро на лінії F, небо вже прояснювалось. Я притарабанився додому в лютому холоді, пригнічений, смертельно стомлений; увійшов крізь бічні двері й поплентався до своєї кімнати — окуляри запітніли, від мене смерділо димом, сексом, карі й «Шанеллю № 19», я зупинився, щоб погладити Попчика (він вибіг у коридор і з незвичним збудженням крутився біля моїх ніг), дістав із кишені свою згорнуту краватку, щоб повісити її на гачок по той бік дверей, і серце в мене завмерло, коли я почув голос із кухні:

— Тео? Це ти?

З дверей визирнула руда голова. Це була вона, з філіжанкою кави в руці.

— Пробач, я тебе злякала? Я цього не хотіла.

Я стояв ошелешений, приголомшений, коли вона простягла до мене руки з якимось радісним муркотінням, а Попчик скавучав і підстрибував біля наших ніг. Вона досі була в тому одязі, в якому спала, в смугастих, наче карамелька, піжамних штанях і футболці з довгими рукавами, поверх якої був накинутий светр Гобі, і досі пахла зім’ятими простирадлами та ліжком: о Боже, думав я, заплющивши очі й притиснувшись обличчям до її плеча, відчуваючи, як мене овіяло щастям і страхом, свіжим вітерцем із неба, о Господи.

— Як приємно тебе побачити! — Це була вона. Її волосся — її очі. Вона. Нігті згризені, як у Бориса, й нижня губа, відстовбурчена, як у дитини, що надто часто смокче свій великий палець, червоне сплутане волосся, як жоржина. — Як тобі живеться? Мені тебе не вистачало!

— Я… — Уся моя рішучість розвіялася вмить. — Ти що тут робиш?

— Я летіла до Монреаля! — хрипкуватий сміх набагато меншої дівчинки, яка грається на дитячому майданчику. — Хотіла зупинитися там на кілька днів, щоб побачитися зі своїм другом Семом, а потім приєднатися до Еверетта в Каліфорнії. — «Сем?» — подумав я. — Але маршрут мого польоту змінили. — Вона сьорбнула кави, без слів запропонувала філіжанку мені: хочеш? Не хочеш? Ще один ковток. — І я застрягла в Ньюарку й подумала, а чом би мені не зробити собі ще одну приємність, не з’їздити до міста й не побачитися з вами, хлопці?

— Ти молодець.

Адже поміж хлопців, із якими їй так хотілося побачитися, безперечно, був і я.

— Для мене велика радість навідатися сюди, адже на Різдво я приїхати не зможу. А до того ж завтра твоя вечірка! Наречений! Вітаю! — Вона вхопилася пальчиками мені за руку й стала навшпиньки, щоб поцілувати мене в щоку; я відчув, як її поцілунок пройшов крізь мене. — Коли ти мене познайомиш із нею? Гобі каже, вона прекрасна, як мрія. Ти дуже схвильований?

— Я… — Я так обімлів, що притулив долоню до того місця, до якого притулялися її губи, де я досі відчував їхній жар, та, коли зрозумів, яким це має здаватися дивним, швидко прибрав руку. — Так. Дякую тобі.

— Я так рада тебе бачити. У тебе чудовий вигляд.

Вона, здавалося, не помічала, який я став ошелешений, сторопілий, розгублений, коли побачив її. А може, й помітила, але не хотіла ранити мої почуття.

— А де Гобі? — запитав я

Я запитав не тому, що це мене цікавило, а тому, що це було якось аж надто добре — бути з нею вдома на самоті — і трохи лячно.

— О, — вона закотила очі, — він наполіг, щоб піти до пекарні. Я попросила його не турбуватись, але ж ти знаєш, який він. Він захотів почастувати мене тим печивом із чорницями, яке мама й Велті купували мені, коли я була маленька. Аж не віриться, що вони досі їх роблять, — Гобі сказав, їх печуть не щодня. Ти справді не хочеш кави? — запитала вона, прямуючи до плити й майже непомітно накульгуючи.

Це було дивовижно, але я майже не чув, що вона говорила. Завжди так було, коли я перебував у кімнаті лише вдвох із нею, вона затьмарювала собою все інше: її шкіра, її очі, її хрипкуватий голос, її вогненне волосся й нахил голови, що іноді надавав їй такого вигляду, ніби вона щось собі наспівує; і світло в кухні було змішане зі світлом її присутності, її свіжості й краси.

— Я тобі стільки дисків записала! — сказала вона, поглянувши на мене через плече. — Шкода тільки, що не здогадалася взяти їх із собою. Не знала, що тут буде затримка. Я надішлю тобі їх поштою, відразу як повернуся додому.

— І в мене є для тебе кілька дисків. — У мене в кімнаті стояла чимала купа дисків, які я купував, бо вони нагадували мені про неї, і їх було так багато, що я соромився надсилати їх їй. — І книжки. — І прикраси, про них я не став говорити. І шарфи, й афіші, й парфуми, й вінілові платівки, й набір «зроби повітряного змія власними руками», й іграшкова пагода. Топазове намисто вісімнадцятого століття. Перше видання книжки «Озма в країні Оз». Купувати їй речі було для мене способом