Кайла Броді-Тернер - Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер

– Він – маг.– відповів голос.– Він навіяв снігу, допоможи йому!

–Ельгорте? – запитала, насупившись, Ельга, дивлячись на всі боки.

–Що? – засмучено запитав він.

–Це ти робиш? – не розуміючи, озиралася Ельга.

–Роблю що?

–Сніг.

Він підняв очі, весь ліс був покритий тонким шаром снігу, над їхніми головами кружляли пухнасті сніжинки.

– Це не ти? – не зрозумів він.

–Твоя сила – лід, не сніг. – відповів голос.

–Я, схоже, що створюю лід, а не сніг.– пояснила Ельга.

–Але... – Ельгорт продовжував дивитися на сніг над їхніми головами.

–Нехай спробує зупинити його.– радив голос.

–Накажи йому зупинитися.– порадила Ельга.

–Наказую...– прошепотів він.

–Краще подумки.– повідомив голос.

–Не так. Про себе.– повторила Ельга.

Ельгорт заплющив очі й сніг припинив опускатися з неба. Він просяяв, адже так хотів володіти даром, навіть подумати не міг, що йому вдасться.

–Виходить я теж...– не повірив він.

Так, але не кажи мамі. Вона, вочевидь не вірить у нас.– вколола Ельга і відвела погляд.

– Ельга...– зітхнув він.

– Ти бачив, як вона дивилася на мене? – дивувалася вона. – Ніби я вбивця.

– Це не так.

– Вона боїться мене! – крикнула Ельга, і дерева навколо вкрилися льодом. Відлуння від крижаної фортеці навколо них викарбувало її крик.

–Я не боюся.– відповіли обидва в унісон.

Ельгорт міцно обійняв сестру і вона опустила голову йому на плече, простягнувши вільну руку голосу. Безтілесна рука міцно стиснула її пальці.

Усе своє життя Ельга спілкувалася з цим голосом, але робила це так, щоб їхнього спілкування не чув ніхто. Вона боялася, що її вважатимуть несповна розуму. Вона не могла сказати про це навіть Ельгорту.

–Ти не людина? – запитувала вона голос, коли сиділа в саду.

–Я колись був нею.

–Ти – привид?

–Не зовсім. Я – душа у вигнанні.

Айріал не розумів, чому Ельга повернула його сюди. Він проживав усі події заново, блукав, як привид цілі століття, дивлячись на себе колишнього, на свою кохану, яку він не зміг урятувати. Він знав, що буде далі, століття забуття й убивств, тому відхилився від перегляду власного мракобісся і зробив крок до Ґотлінів, йому хотілося дізнатися, якою була Ельга до становлення крижаною. Він спостерігав, як вона зростала, як засмучувалася і водночас переймався нею, дивлячись на неї, не як на свого ката, а як на тендітну дівчинку з великим страхом за своїх рідних.  Коли на палац напали, Айріал перенісся до Ельги.

–Залишайся тут.– застерегла королева.– Нікуди не йди. Сиди подалі від вікон, молю тебе, дитя моє! Я знайду Ельгорта і приведу до тебе. Нікуди не йдіть.

Оматей крикнув знову й Аделайн побігла сходами, підіймаючи поділ нічної сорочки.

–Що мені робити? – шепотіла Ельга.

–Єдине, що ти можеш. – відповів Айріал. – Твій дар наздоганяє тебе. Не опирайся, буде тільки гірше. Приймай його, він – частина тебе.

Цієї ночі, коли місяць став червоно–помаранчевим і величезним, дар Ельги набув своєї сили і стримувати його вона вже не могла. Коли палац почав горіти, крижаний вихор її сили пронісся палацом, всі свічки в канделябрах згасли і кожен подих супроводжувався густою парою з рота.

–Іх немає. Ні Пітера... Ні Калерії... – вбігаючи в кімнату сказав Ельгорт.

–Я маю врятувати вас! – кричала Ельга, коли оранжерея запалала вогнем.

–Ні. Ельго.– благав Ельгорт. –Ти ніяк не зможеш зробити цього. Якби Пітер був тут...

–Але він кинув нас! І Калерія теж.

Ельга злякалася, коли вікно на поверсі розбилося. Її волосся овівав холодний нічний вітер. З її рота виривалась пара. Раптово від її страху, всі стіни палацу вкрилися інеєм. Всю підлогу від її ніг вистилала крига, вона тріскалася і тут же зміцнювалася, виблискуючи у світлі місяця. Відчувши неймовірний приплив сили, Ельга піддалася йому, а потім увесь палац усередині й зовні вкрився льодом.

Раптово в перехід із південного крила влетіла катапульта, розкурочивши частину, що веде до центрального крила замку. Ельгорт і Ельга похитнулися від удару, усі стіни й люстри затремтіли. Айларіан заревів, закриваючи собою Ельгу, вона відсунула барса, боячись, що її гнів зашкодить йому.

–Ельго, одумайся! – кричав Айріал. – Це помилка!

–Я знаю.– бурмотіла Ельга Айріалу і встала.

–Що? – не зрозумів Ельгорт.

– Перевір, як мама з татом. – звернулася вона до Ельгорта.– Я зараз.

–Стій... ти ж не збираєшся... – почав Ельгорт.

–Вони залишили нас. Але я не стану відсиджуватися і дивитися, як нас спалюють живцем.