Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Друга кімната була нічим не гірша – відрізнялася кольорами оздоблення і дизайном меблів, але також створювала теплу душевну атмосферу і затишок. Балкона тут не було, сама кімната була меншою, але тим не менш візуально залишалася просторою.

– Як ви розумієте – кожному своє, – Макс усміхнувся... – комусь працювати, а комусь вчитися... Кімнати робилися під вас особисто під кожну. Сподіваюся, вам сподобається.

У двері подзвонили. На екрані домофона було добре видно хлопця і дівчину Лілію, менеджера з магазину. Доставка прибула. Макс відчинив двері, перекинувся кількома словами з Лілею, уточнюючи, чи все так, як домовлялися, чи не сталося якоїсь накладки, розписався за отримання, і після цього до квартири швиденько занесли сумки, коробки й картонки... бракувало тільки маленького песика.

– Ось... тепер вам буде чим зайнятися на цілий день...

– Це чим? – не зрозуміла Катя.

– Ну-як же – а ось це все, – він обвів руками гору коробок, – переглянути, приміряти, розвісити, розкласти... просто усвідомити, чим ви тепер володієте...

– А, ну так... – Катя роздивлялася весь цей склад, в її очах починав розпалюватися хижий вогник справжньої жінки. Загорівся і згас.

– Максиме... – почала вона, повернувшись до нього і дивлячись в очі, – адже це все не важливо. Насправді, ми були б цілком щасливі й без цього. Ти не думай, ми не невдячні. Нам усе дуже, дуже подобається. Багато чого ми ніколи не могли собі дозволити, а тут приходиш ти, і все з’являється, наче уві сні... Але я кажу так, щоб ти не подумав, що заради речей чи ще чогось ми готові продатися... ні, не так сказала... в нас самих нічого не зміниться. Ми не станемо цінувати людину менше, а гроші більше. Ми не станемо цінувати тебе менше, навіть якби всього цього не було взагалі. Правда, мамо?

– Правда, – Марія із захопленням дивилася на доньку, – все так. На жаль, нам нічим віддячити тобі... Виходить, усе, що ми маємо зараз, і так дав ти... Ти просто знай, що в цьому домі тобі завжди раді. Завжди. І вдень, і вночі і бідному, і багатому.

Настала пауза. Жінки дивилися на нього, а він не знав, що сказати. Нарешті просто обійняв обох, притягнувши до себе. Відсторонився.

– А ходімо пити чай... – не хотілося більше нічого говорити, усе вже було сказано. Але, безумовно, йому було приємно.

Кухня змінилася радикально. Макс не став пхати носа в споконвічно жіноче царство, просто налив води в чайник, увімкнув його грітися і погнав жінок мити руки. Ванна, як її не переробляй, була замала, удвох там було тісно. Коли ті повернулися, з їхніх облич він зрозумів, що їм подобається абсолютно все. Вручивши їм об’єкт праці та засоби виробництва – торт і ніж, пішов мити руки сам. Як і очікувалося – все сяяло і блищало. Нічого сказати – коли все нове, акуратно зроблене, воно не може не тішити око. Санвузол був невеликий і суміщений, але і тут дизайнерська думка постаралася. Душова кабінка, пралка, невеликий умивальник, дзеркало над ним, підлога з підігрівом і, звісно ж, той самий білий друг, який і завершував цю епічну картину. Акуратно, практично, красиво і без понтів. Схоже Оля постаралася витиснути максимум за мінімальні гроші. Та й що тут можна придумувати на такій маленькій площі? Джакузі? А чи треба? Але їй точно довелося постаратися, щоб усе було практично застосовним і зручним.

А потім вони їли піцу, пили чай із тортом і всім, нарешті, стало легко й весело. Жінки посміхалися, сміялися з його жартів, Макс ловив себе на думці, що він міг би і на ніч тут залишитися, і, найімовірніше, Марія точно була б не проти... Але правило не паскудити там, де живеш, завжди охолоджувало його гарячі фантазії. А він збирався бувати тут ще не раз. Може воно й нерозумно, старомодно – думав Макс, – народ живе простіше. Зустрілися, трахнулися і... і розбіглися. Імовірність, що розбігуться – майже сто відсотків. По-іншому й не вийде. Може тому й намагаються натрахатися швидше? Поки є можливість, раз все одно більшого не світить? У всіх свої думки і сподівання, тим паче в такій ось ситуації, коли дівчина як не крути, а вважає себе зобов’язаною. Он як з Анькою вийшло... І знали одне одного сто років, а все ж... Ледь не посварилися. Ну, а по-іншому як? Ну переспав би він з нею… і що? Як потім поводитися? Якщо немає душевної прихильності, то все швидко набридне, захочеться чогось іншого. Або ходити і робити вигляд, що нічого не сталося? Так вона ж сподіватися на щось почне обов’язково, придумувати собі, плани будувати. І потім підсумок – або сварка, або одружуйся. Так само й ці... Он, Катька... дитина-дитиною ще, а два ґудзики на блузці ніби випадково розстебнулися. Хрін їх знає, може й випадково. А ось у Марії навряд чи... Тут уже випадкового нічого не може бути. Жінка доросла, по любому багато разів доводилося відбиватися від охочих підкотити... Значить знає, що і як у цьому житті. Загалом, як би не розбурхували душу ось ці ось дві попки і все інше, а треба тікати. Інакше хтось когось трахне. От же ж... Після Ритки в нього нікого не було вже скільки часу... ну хай блискавка та шарахнула, місяць овочем був, майже, але от уже ж давненько себе цілком нормально почуває і до баб тягне, аж зуби зводить, але варто відволіктися і якось дуже легко відпускає. Чи ці лікувальні справи з мене всю енергію висмоктують, настільки, що і без баб уже нормально стає? Хрін його знає, загалом.

Залишивши жінок розбиратися зі своїми речами, Макс таки вирвався на волю. Двадцять перша година. Саме час, ще додому добиратися...

– Слишь, мужик, закурить єсть? – хрипкий голос із темряви вирвав його з роздумів. Він ледве встиг дійти до будинку, де жили Надя і Маруся... П’ятеро... Двоє так, просто стоять, а в трьох палиці чи біти в руках. Ось тобі й свято. Місце вузьке, повз не пройдеш. Якби просто гуляки – то біти в руках не тримали б... а так у будь-якому разі спеціально чекають.