Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Йшли б ви, мужики, далі... не курю я... – відповів Макс, не зупиняючись ні на секунду і проходячи перших двох. Не чекаючи удару ззаду, дотягнувши до кінця той момент, коли гопота ще морально чекає на відповідь від нього або, що він зупиниться і почне якось просити дати йому дорогу чи щось іще, Макс напав сам. Як це буває, все сталося дуже швидко, але деякі миті розтягнулися до неподобства. Адреналін хльоснув по крові, емоції вилилися назовні... Із трійці з бітами він вибрав лівого. Права рука з бітою якраз опинилася перед Максимом, захват і поворот – різкий поштовх усім тілом і гопник летить у свого найближчого подільника. Зіткнення вийшло потужне, вдале, тріснули головами, наче дві більярдні кулі, обох знесло з ніг – правим краєм доріжки йшов старий парканчик із прутів арматури, ось через нього двоє друзів і перелетіли. Те, що вони там завмерли, обнявшись, він уже потім побачив, а так, не чекаючи кінця польоту чудової парочки, Макс атакував третього з палицею, того, що раніше був від нього праворуч. По ходу дій, Максим розвернувся обличчям до нього і двох, що залишилися і одразу ж ударив найближчого п’ятою в коліно – гидко хруснувши, нога склалася, а через секунду усвідомивши, що сталося, гопник уже кричав на все горло, повалившись на землю, він намагався втримати руками неприродно викручену ногу. Залишилося двоє, і вони, на подив Максима, були все ще досить далеко, щоб він встиг підняти біту, що випала з рук третього бейсболіста. Гопота, видно, була досвідчена, не дивлячись на крики пораненого, двоє з тих, що залишилися, кинулися на Макса. Першого з них Макс отоварив бітою чітко в лоб. Навіть не очікував, що добре так вийде. Противник не зрушив убік ні на йоту, ніяк не спробував ухилитися від удару. Сухий звук, голова смикнулася і він опав, як лист, очі зійшлися в одну точку та так і залишилися. Останнього нападника Макс проґавив. Удар у вухо оглушив. Від наступного удару він все ж таки якось на автоматі відмахнувся і несподівано для себе навіть зміг прихопити нападника за руку… червоний зблиск, не сильний, не такий, як раніше... Гопник таки висмикнув руку, але продовжувати напад не став, а рвонув через кущі вбік. Наздоганяти його Макс не збирався. У голові злегка дзвеніло, серце стрибало до вух, адреналін зашкалював. Озирнувшись, помітив далеко осторонь парочку перехожих – ні він їх, а ні вони його розгледіти нормально не могли, за це можна було не хвилюватися, Макс прискорився і за кілька секунд зник у нічній темряві.

Пройшов пішки до свого місця “підзарядки”. Хвилин через двадцять такого відпочинку і він повністю заспокоївся, у голові перестало шуміти. Організм відновив сили і залікував травму. «Що ми маємо? А чекали на мене, схоже… Ці чорти причепилися саме до нього, він добре бачив, як трохи раніше цією доріжкою пройшов пузатий мужик, на вигляд цілком підходящий, щоб зацікавити гопоту. Але вони його не чіпали. І що ж? Або я таки помиляюся і це випадковість, або якимось чином вони знали, що я буду тут іти, і хтось їм вказав на мене. Хто міг знати крім мене, що я тут буду? Про зустріч із Катею не знав ніхто. Навіть Катя точно не знала, що я їх буду зустрічати. Отже, якимось чином мене відловили саме в період часу від вокзалу і до Катіного будинку. Нічого такого не пригадується. Мужик у вагоні!!! Його пильний погляд на Катю і здивування... Він був здивований, що бачить Катю... Точно! І чому тут дивуватися? А тому, що вона мала валятися в ліжку без руху, а їздить у поїзді... Саме так, Марії нема чому дивуватися – з нею нічого не відбувалося. Отже, якесь тіло, яке знає, що з Катею трапилося, побачило її на вокзалі й було цим дуже здивоване. Настільки, що підіслало п’ятірку бандючків прояснити, хто я такий. Прояснили. Для розуміння ситуації я б послав ще когось, хто з боку поспостерігав би, як відбудеться зустріч. Отже, найімовірніше, хтось зараз мене “пасе”. – Макс розслабився і постарався прослухати емоційний фон, енергетичне підживлення ззовні давало більше можливостей, він уже це помітив. Але нічого не відчув. – Будемо виходити з того, що хтось усе ж таки є, просто я його не відчуваю. Значить – треба загубитися.»

Постоявши ще трохи біля підстанції, він придумав собі такий маршрут, щоб якщо таки хтось за ним слідкує, то обов’язково в якийсь момент вони опинилися досить близько, щоб він сам таки відчув його присутність. Пройшовши через лісову зону біля підстанції, Максим вийшов до свого гаражного кооперативу. Завернувши за залишки якоїсь будови, став чекати. Місце було темне, і куди він звідси міг би піти, можливому спостерігачеві потрібно було б прояснювати якнайшвидше, тому що трохи забарившись, можна було втратити об’єкт стеження назавжди. Так і вийшло. Не минуло й хвилини, як Макс почув шерехи й пихтіння, а ще за десять секунд на стежці з’явився той самий мужичок, якого так благодушно пропустили гопники. Ну що ж, спробуємо таке... поговоримо.

Через годину Макс уже виїхав на машині з міста. Міг би й раніше – до місця паркування дістався швидко, але зайві півгодини кружляв містом, перевіряючи ще раз. Дуже не хотілося, щоб хтось дізнався, на чому він їздить і куди вирушить. Навіть просто напрямок. Знаючи напрямок, обізнані люди знайдуть і місце. Від шпика свого він нічого дізнатися не зміг. Прихопив він його якісно, той і пискнути не встиг. А ось далі все пішло шкереберть – Макс придавив його емоціями, навіюючи страх, жах, внутрішнє хвилювання... але щойно шпик глянув на нього, як забився, скрикнув і знепритомнів. Спроби привести його до тями не увінчалися успіхом – він відкривав очі, знову їх закочував і лише тихенько підвивав. У принципі, дещо було зрозуміло і так. Якщо чувак у вагоні був здивований видом живої і здорової Каті, то значить знав, що з нею сталося. А значить знав і хто це зробив, оскільки історія не публічна і аби хто про неї нічого знати не міг. А хто у нас лиходій? господар магазину, а скоріше мережі магазинів, у якому працювала Катя. Треба в когось це прояснити. Може в полковника з райвідділу? Ну або в Миронова... до самого начальника з таким якось не зручно лізти.