Софія Юріївна Андрухович - Амадока

атмосфери. Це щось на кшталт грозових зірниць, але, так би мовити, холодніше, розсипне і триваліше, хоча так само швидке й миготливе. Кольори чарівні, хоча тут, кажуть, не настільки яскраві, як в Заполяр’ї. Смачно і за кольором схоже на фісташкове морозиво. Особливо гарні звислі завіси з вертикально-гофрованого сяйва, якими пробігають зеленкувато-сині кольори, при чому вся ніч отримує якийсь фісташковий відтінок. Я бачив три погасання і три розгорання на протязі години з чвертю, простирчав весь цей час на 8–10-градусному морозі. Як бачиш, зима у нас почалась. Кажуть, пароплав, який вийшов з Кемі, повернувся назад. Це означає — кінець навігації».

Якщо ти хочеш приблизно уявити мій стан, — пише Зеров до Софії, — то пригадай Баришівку. До того ж тут, як і в Баришівці, мені бракує штанів. Щоправда, там у мене була ти.

Він вигадливий у своїх звертаннях до неї: «Сонусику», «Сонику», «Сонечко», «Сонушко».

Петров у своїх листах із Москви обмежуватиметься згодом хіба звертаннями «Сонь» і «Соню».

До речі, про Петрова.

«Чому ти не пишеш мені нічого про Віктора Платоновича?» — запитує, серед іншого, Зеров в одному зі своїх листів.

Коли посилки — зацвілі, відсирілі, вкриті шкаралупою бруду — кілька разів повернулися назад, батько Зерова звернувся до НКВД. За деякий час він отримав відповідь, що Зеров помер від хвороби в лікарні концтабору 1939 року.

Невдовзі (в червні 1940-го) у листі до Софії батько її зниклого чоловіка повідомив про те, що його раптово викликали до органів. Там йому сказали про смерть сина, яка настала в лікарні Соловецького концентраційного табору в квітні 1937 року.

Далі батько писав, що йому здається, його син міг застудитися під час тривалої подорожі на заслання і захворіти запаленням легень. Він висловлював співчуття невістці.

Але останній лист, отриманий Софією від Зерова, був датований вереснем 1937 року. А грошові перекази на його ім’я в таборі приймали до червня 1938-го.

Якийсь чоловік, який повернувся зі Соловків, стверджував, що бачив Зерова у 1939-му.

Після війни на запит Софії з Магадану (чомусь) надійшло офіційне повідомлення про те, що її чоловік помер від хвороби у жовтні 1941-го.

Після ХХ з’їзду КПРС, під час якого відбулося засудження культу Сталіна й розпочалися відчутні зміни в політиці партії, Софія знову спробувала довідатися, що трапилося з її чоловіком.

Заступник голови військового трибуналу Київського військового округу М. Козлов (Захарченко) подав запит начальникові обліково-архівного відділу КҐБ Києва про дозвіл надати Софії Зеровій довідку про час перебування її чоловіка в ув’язненні. У цьому внутрішньому документі зазначалось, що, згідно з постановою Особливої трійки НКВД, 3 листопада 1937 року Зерова розстріляли.

Після цього Софія справді отримала довідку. У ній підтверджувалося, що її чоловік справді перебував у місцях позбавлення волі з 27 квітня 1935 до 13 жовтня 1941 року.

Чутки ходили найрізноманітніші: казали, що понад тисячу в’язнів, які безслідно зникли одного ранку з Соловецького табору особливого призначення — «перший соловецький етап», — втопили разом із баржею в Білому морі. Казали, що їх перевезли до трудового табору в усті ріки Медвежка. Казали, що їх вивезли на острів Вайґач. Казали, що їх розстріляли неподалік Ленінграда.

Лісове урочище Сандармох в Карелії: химерна архітектура щільних соснових колон, крізь які графічно простромлені сонячні промені. Стіни стін зі стовбурів і неба, що, немов сито, пропускають воду, світло і людські тіла. Тиша, пісок, мохи, лохина, журавлина. Люди кажуть, що тут чомусь ніколи не співають пташки. В урочищі Сандармох, на честь 20-ї річниці Великої Жовтневої соціялістичної революції за 5 днів було розстріляно 1111 людей.

Серед них були українські письменники Марко Вороний, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Клим Поліщук, Михайло Козоріз, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, Павло Филипович, Микола Зеров та інші.

Історик Матвій Яворський, режисер Лесь Курбас, міністр освіти УНР Антон Крушельницький, а також його сини Остап і Богдан, міністр фінансів УССР Михайло Полоз.

Російський адвокат Олександр Бобрищев-Пушкін, творець Гідрометеослужби СРСР Олексій Ванґенґейм, засновник удмуртської літератури Кузебай Ґерд, білоруський міністр Флеґонт Волинець, грузинські князі Ніколай Ерістов та Яссе Андронников, татарський громадський діяч Ісмаїл Фірдевс, черкеський письменник, князь Холід Абуков, православні єпископи Воронезький — Алексій, Курський — Даміян, Тамбовський — Ніколай, Самарський — Петро, лідер баптистів СРСР Василь Колесников, представник Ватикану Петер Вейґель, якого відправили перевірити чутки про переслідування вірян у СРСР.

В’язнів, приречених на розстріл, мало бути 1116, але один із них помер ще під час етапування, а чотирьох раптово перевели до інших місць для додаткових розслідувань (і згодом розстріляли).

Більшість людей протягом цих п’яти днів власноручно вбив капітан держбезпеки Михайло Матвєєв. Він закінчив два класи сільської школи і не був здатен без помилок написати навіть словосполучення «Зимовий палац», у штурмі якого брав участь 1917 року.

Українського письменника Зерова, якого засудили на смерть, тому що він виступав за постійне вдосконалення розуму, розстріляв чоловік, який досягнув неабияких висот у кар’єрі, не навчаючись навіть у школі.

З 1918 року — щоправда, з перервами — Матвєєв працював виконавцем смертних вироків при різних відділах і підрозділах НКВД.

Беручись за своє відповідальне завдання, Матвєєв попросив видати йому чотири вантажівки. Вантажівок не було, тому капітану видали покришки, наказавши, щоб він самотужки обміняв їх на вантажівки.

Під керівництвом Матвєєв мав бригаду всього з десяти осіб. У Медвежій горі з дотриманням секретности виявилось сутужно: від барака, де тримали засуджених, до місця розстрілу доводилось їхати через селище. Отже, слід було подбати, щоб ув’язнені не чинили шуму.

Розстріли розпочалися 27 жовтня, але все негайно пішло не так, як треба. Хтось із в’язнів мав із собою ніж, перерізав мотузок, яким було зв’язано його руки, напав на одного з охоронців, поранив його і втік. Його невдовзі знайшли, але через цю неприємність на чотири дні перервали роботу. Матвєєв від хвилювання й люті наліг на спиртне.

Стало очевидно, що роботу треба виконати не тільки чітко і швидко. Треба ще й додатково перестрахуватися. Матвєєв бачив, що заради надійности мусить узяти левову частку праці на себе.

В урочищі викопали величезні ями. Готуючи до розстрілу, в’язнів заводили до дерев’яного барака. У перші миті всередині людина крізь свій страх відчувала приємний аромат деревини і соснової смоли. Це було останнє приємне враження в житті. Всередині було три кімнати: в першій — перевіряли документи, роздягали й обшукували, в другій — зв’язували руки за спиною і ноги дротом, в третій били по голові дерев’яною довбнею, щоб уникнути несподіванок. Після цього непритомних вантажили до вантажівок, накривали брезентом, а тоді члени бригади сідали згори, щоб охороняти приречених, поки їх везли до місця страти. Якщо хтось приходив до тями і починав