Софія Юріївна Андрухович - Амадока

Тільки й об’їдатись! А борщ зі сметаною! Я таких борщів потім не їв. Правда, пісний борщ, з грибами, маслинами і вушками ще смачніший від скоромного. А які смачні мариновані груші, яблука, сливки і вишні подавалося у мами на стіл до пряженої качки або до котлет! Я вже не кажу про мамалигу, яку я любив їсти з молоком. Але великих гречаних лежнів зі свіжим сиром, ледве підрум’янених з одного боку, та ще зі сметаною, я й згадувати не можу. Ах, як часто я їх в уяві їв, нудьгуючи в проходах, набитих людьми, що вешталися! Не забув я і маминих сирних пасок, ванільної та шоколядної, ані мазурок її та баб, таких запашних, що впрост у роті танули, коли їлося їх до чаю, наполовину заправленого ромом або вином. Згадую я і колеґіятські обіди, і наші, на Садовій, що рясніли городиною з фаршем (кабачки, помідори, сині баклажани, голубці і т. п.), молочними стравами, що я їх так люблю, та солодкими бабками зі сметаною і варенням, киселями та компотами. А на столі у нас завжди пінилися великі келихи з пивом. Як смачно воно пилося після поросяти з хріном або після пилава, цебто жирної баранини з рижиком! Згадую і каневецькі, прості, невибагливі, сільські страви, в яких усе ж багато своєрідного чару та оригінальности. Та більш за все запали мені в пам’ять іменинні вечері. Ось великий, важкий дубовий стіл, покритий білим обрусом, а на ньому у симетричному порядку горілки, настояні на цитриновій або помаранчевій шкоринці, на кориці або гвоздиці, на шафрані або ванілі, зубровка, гірський дубняк, англійська гірка, коньяки різної міцности, спотикач, наливки (вишнева, слив’янка, чорнопорічкова, малинова), вина, солодкі, кисло-солодкі і кислі, портвейн, мадера, малаґа, токай, мускат білий і рожевий, барзак, шато-ікем, кахетинське, столове, рислінґ і т. п. Спочатку накуштуємося холодних закусок. Ось дунайський оселедець або керченський, з цибулькою, з перцем, з помідорчиками, ось баклажанний кав’яр, ось мариновані грибки, ось севрюжка вуджена, ось баличок осетриний, це — скумбрія маринована, вуджена і свіжо пряжена, це навага з цитринкою, далі жирні шпроти, бички в томаті, гострі кільки і солодкі ніжки крабів. Тепер холодна м’ясна закусочка: холодна телятина з яєчком та зеленою цибулею, шинка, ковбаса краківська, московська, українська, мілянська, паштет, холодець з ніжками і хріном, холодець з судаком. По маленькій перерві наливається карафки горілкою, наливками і вином та подається гарячі страви: бульйон з пиріжками або проціджений гороховий суп із сухариками, пряжена індичка з печеними яблуками, ковбаски з тушеною капустою і гірчицею, біфштекс зі смаженою картоплею та огірками, смажені карасі у сметані, пельмені гарячі, пудинг, бабка саґова або рижова з цукром або варенням, мус вишневий, компот ананасовий, диня і кавун. Знов маленька павза, подається пиріг солодкий і чай. До чаю цитрина, сир швейцарський і голландський, сирки шоколядові і ванільні, ром, тістечка, торти оливкові і мікадо, цукерки, лікери і фрукти: яблука, грушки, виноград, помаранчі, мандарини, банани, ананаси, ґранати, морелі і т. п. Все це можна запивати сидром, крюшоном, оранжадом (цитринад з вином, фруктами і крижинками). Наприкінці морозиво — тутті-фрутті та абрикосове».

«Я не можу тобі писати… Якщо я не спочину, я падаю на роботі, і тоді мене підвішують… Ноги опухли…»

Драй-Хмара помер у січні 1939 року у приміщенні медпункту лікарської ділянки Усть-Тайожна.

(Вони любили, коли в’язні помирали «своєю смертю», бо тоді їм не доводилося брехати. Брехня навіть операторам системи коштувала певних зусиль. Людина в будь-якій ролі, за будь-якого викривлення потребує прив’язки до етики й моралі.

Про смерть тих в’язнів, які помирали «унаслідок природних причин», родичі мали більше шансів довідатися правду: час, місце, обставини, причини смерти. Якщо особливо щастило, було відоме навіть місце поховання. Про вбитих і розстріляних довідатися бодай щось було вкрай складно: запити ігнорували, пропонували відмовки, інформація змінювалася, дати різнилися, причини були різноманітними і всі — неправдивими. Про багатьох нічого невідомо донині. І ніколи не буде відомо.)

До закінчення його терміну залишалося трохи менше року.

Але насправді цей термін від самого початку не мав закінчення.

Листи Зерова з концтабору на Соловках інакші. У них відчувається втрата пластичности, відчувається вирваність і апатія. Небезпека роздробитися, безповоротно розсипатися на непоєднувані частини не відступає. Але Зеров вдається до способів, які, незважаючи на їхню косметичність і штучність, служать зовнішнім каркасом, що підтримує і з часом навіть допомагає повернути спогад про відчуття цілісности.

Про один із цих способів уже йшлося: він продовжує перекладати. Цілий день віддавши обов’язковій роботі (копанню кам’янистого ґрунту чи праці в Соловецькій бібліотеці), вночі він сидить над Верґілієм, Лонґфелло чи Овідієм. Здебільшого над Верґілієм. «Енеїда» — його основна справа. Він пересилає частини перекладів Софії у своїх листах. Запитує про її думку. Потім пише, що ні, не образився.

Інший спосіб — він витримує зовнішній спокій. Його листи рівні, без надриву, помірковані. Влаштувався непогано, сусіди не найгірші, погода навіть приємна, природа гарна, їжа стерпна, здоров’я слабке, але стане краще, з настроєм буває по-різному, але відомо ж, що він залежить від погоди. Так, йому також буває іноді самотньо, але тільки після прокидання — далі він робить зусилля і повертає собі ділову бадьорість

Немає коли занурюватись у розпач, якщо ти відточуєш рядок за рядком, слово за словом. Фурункули поволі захоплюють все тіло, але він випробовує запропонований йому спосіб: ін’єкції власної венозної крови. Це діє.

Софія надсилає йому окуляри, дивовижним чином помилившись із діоптріями. Замість мінус трьох вона надсилає йому скельця плюс три. Чотири чи п’ять листів поспіль (а лист із Соловків відправляється у середньому раз на місяць) Зеров терпляче пояснює, в чому проблема надісланих окулярів. Листи, очевидно, не доходять, бо тема переходить із листа в лист, і врешті Зеров вкотре пише: «Ти запитуєш, чому не підійшли окуляри, які ти надіслала, так от…»

Він береже її, дбає про амортизацію почуття провини й відчуття непідйомних жалощів. А отже — береже себе самого, їх обох. Віддаленість не тільки географічна, а й емоційна віддаленість останніх років відіграє в цьому випадку роль знеболення, страхування. Чи, може, стриманість і заокругленість формулювань — звичний стиль їхнього з Софією спілкування.

Він жартує, він цілком правдоподібно проявляє радість, уважно й прискіпливо шукаючи, де її, цю радість, можна знайти в обставинах, що склалися. Сама по собі ця вправа — шукати приводи для радости в концентраційному таборі — стає стимулом і підтримкою.

Це неправда, що Софії в його листах немає. «Тобі, очевидно, це не так цікаво, і Терочка вважає тебе назагал тверезою і земною, а це видовище з тих, що п’янять і відбуваються над землею — в дуже високих шарах