Гі де Мопассан - Твори. Том 1

хвилі, і вона відчула таку велику полегкість, що навіть горе її на якийсь час заніміло. До неї звертались, вона відповідала знесилено, ледь чутно.

Над нею схилилось обличчя Андермата, і він сказав:

— Дівчинка… майже доношена… вона житиме…

Христіана тільки прошепотіла:

— О Боже мій!

Отже, у неї дитина, жива дитина, яка ростиме… дитина Поля! їй знову захотілося кричати, — так стисло серце від цього нового горя. У неї дочка! Ні, не треба! Ніколи б не бачити її… Ніколи не доторкуватися б до неї!

Її дбайливо вклали, цілували. Хто? Певно, батько й чоловік? Вона не знала. А де ж він? Що робить? Яка б вона була щаслива зараз, якби він любив її!

Минав час, спливали години, а вона навіть не помічала — день зараз чи ніч, їй пекла тільки одна думка: він любить іншу.

Зненацька їй подумалось: «А може, це неправда? Як би це я не знала про його одруження раніше за цього лікаря?»

Потім зрозуміла, що від неї все приховали. Поль подбав, щоб вона не довідалась.

Подивилася, хто є в кімнаті. Якась незнайома, видно, сільська жінка, сиділа біля неї. Христіана не наважилась її розпитувати. У кого ж їй запитати?

Раптом двері відчинилися. В кімнату ввійшов навшпиньки чоловік. Побачивши, що вона розплющила очі, ступив до неї.

— Тобі краще?

 — Так, дякую.

— Ти вчора дуже налякала нас. Але тепер небезпека минула! Тільки не знаю, як нам з тобою бути. Я телеграфував нашій приятельці, пані Ікардон, яка збиралась приїхати на родини, повідомив про все і просив, щоб приїхала. Але в неї небіж саме захворів на скарлатину, і вона доглядає його… А ти ж не можеш бути сама, без якоїсь

жінки… більш-менш… більш-менш… підходящої… Одна тутешня дама пропонує свої послуги, вона могла б побути з тобою всі ці дні, і я, признатися, погодився. Це пані Онора.

Христіана раптом згадала, що казав їй доктор. Злякано здригнулась і простогнала:

— О ні… ні… не треба її… не треба…

Вільям не зрозумів і сказав:

— Слухай, я добре знаю, що вона вульгарна, але твій брат дуже цінить її, вона зробила йому велику послугу, до того ж, кажуть, вона була повитухою, і Онора познайомився з нею у якоїсь породіллі. Якщо тобі вона дуже не сподобається, то я завтра ж звільню її. Спробуймо все-та-ки. Хай прийде до тебе раз чи два.

Вона мовчала, замислившись. Відчувала пекучу потребу знати, знати все; і, сподіваючись слово по слову випитати у цієї жінки таку жорстоку, таку болючу для неї правду, ладна була сказати: «Іди… зараз же іди по неї… зараз же… йди!»

А до того нездоланного бажання знати домішувалася дивна потреба ще дужче ятрити собі душу, пережити до кінця своє горе, хай воно колючим терням ранить їй серце — таємнича, хвороблива,'несамовита потреба мучеництва.

І вона прошепотіла:

— Гаразд, поклич пані Онора, я згодна.

Потім, відчуваючи, що не може далі чекати, що їй треба зараз же впевнитися, остаточно впевнитися в цій зраді, вона тихим, як легенький подих, голосом спитала у Вільяма:

— Це правда, що пан Бретіньї одружується?

Андермат спокійно відповів:

— Правда. Тобі про це сказали б раніше, якби можна було з тобою говорити.

Вона озвалася ще:

— З Шарлоттою?

— З Шарлоттою.

Але у Вільяма теж була своя невідступна думка, що ні на мить не покидала його: він думав про дочку, яка тільки-но почала жити й на яку він щохвилини бігав дивитися. Йому було прикро, що Христіана не запитала відразу ж про дитину, і він з ніжним докором сказав:

— Чого ти не питаєш про маленьку? Знаєш, вона чудово почуває себе!

Христіана здригнулась, наче він доторкнувся до відкритої рани. Але ж треба було пройти через усі муки.

— Принеси її,— мовила вона.

Він зник за завісою, що була в ногах ліжка, і за мить повернувся, сяючи гордощами й щастям, незграбно тримаючи в руках білий згорток.

Поклав його на вишиту подушку біля Христіани, що задихалася від хвилювання, і сказав:

— Глянь, яка гарненька!

Христіана подивилась.

Андермат двома пальцями відхилив легеньке мереживо, й вона побачила личко дитини, таке крихітне, таке червоне личко з заплющеними очима і губками, що ледь ворушилися.

Схилившись над цією істотою, що тільки починала жити, вона подумала: «Це моя дочка… дочка Поля… Так ось що завдало мені таких мук… це… це… моя дочка!..»

Відраза до дитини, яка своїм народженням так жорстоко катувала її бідне серце і ніжне жіноче тіло, раптом зникла; Христіана розглядала тепер її з палкою, болісною цікавістю, з глибоким подивом, з подивом тварини, що дивиться на свого первістка.

Банкір сподівався, що вона пристрасно приголубить дитину. І, все ще здивований і збентежений, спитав:

— Ти не поцілуєш її?

Вона тихенько нахилилась над маленьким червоним лобиком, відчуваючи, як він притягує її уста. І коли доторкнулась, коли притулилась до нього, вогкуватого й теплого, теплого від її власного життя, їй здалося, що вона вже не зможе відірвати уст від дитини, що вона припала до неї назавжди.

Щось торкнулося її щоки — то чоловік нахилився, щоб поцілувати її. Він з ніжною вдячністю пригорнув жінку, а тоді захотів приголубити й дочку і, витягнувши губи, ніжно та обережно поцілував її кілька разів у носик.

У Христіани серце стислося від цієї ласки, і вона дивилася на них обох — на свою дочку і на нього… на нього!

Андермат хотів покласти дитину назад у колиску.

— Ні,— заперечила мати, — залиш її ще на кілька хвилин, щоб я відчувала її коло себе. Не говори, не ворушись, залиш нас, почекай.

Вона обняла рукою загорнуте в пелюшки тільце, притулилась лобом до личка, що весь час кривилось, заплющила очі й завмерла, ні про що не думаючи.

Але за кілька хвилин Вільям тихо доторкнувся до її плеча:

— Ну, любенька, будь розважлива! Не треба хвилюватися, ти ж знаєш, не треба хвилюватись.

І відніс дівчинку, а мати провела її очима, аж поки та не зникла за завісою ліжка.

Потім Андермат повернувся.

— То, завтра вранці я пришлю до тебе пані Онора, — сказав.

Вона відповіла вже твердішим голосом:

— Так, голубе, можеш прислати її… завтра вранці.

І випросталась на ліжку, стомлена, розбита і, мабуть, уже не така нещасна.

Ввечері її провідали батько та брат і розповіли місцеві історії: професор Клош спішно поїхав шукати дочку, герцогині де Рамас щось не видно, певно, подалася розшуку-* вати Мазеллі. Гонтран сміявся з цих пригод, виводячи з них комічну мораль.

— На цих курортах діються просто неймовірні речі! Це