Джордж Мартін - Гра престолів

Коли він опинився в її лоні, вона підбадьорювала його — щось ніжно шепотіла, тихо і трепетно зітхала від насолоди. Тиріон підозрював, що насолода награна, але дівчина грала так добре, що це не мало значення. Аж такої правдивості він не вимагав.

Пізніше, коли дівчина лежала в його обіймах, Тиріон збагнув, що й справді потребував її. Її, або іншої жінки. Минув уже майже рік відтоді, як він востаннє був з жінкою — ще перед поїздкою у Вічнозим у товаристві брата й короля Роберта. А він, може, завтра-позавтра помре, і якщо так станеться, то йому значно приємніше буде спускатися в могилу з думкою про Шей, аніж про свого лорда-батька, чи Лайсу Арин, чи леді Кетлін Старк.

Лежачи поруч із дівчиною, він відчував м’які груди, які притискалися йому до руки. Це було приємне відчуття. У голові зринула мелодія. І він почав неголосно її насвистувати.

— Що це, мілорде? — пробурмотіла Шей йому в плече.

— Нічого,— відповів він.— Пісенька, яку я знаю ще змалечку. Спи, солоденька.

Коли ж дівчина заплющила очі, а її дихання стало рівним і глибоким, Тиріон обережно вислизнув з-під неї, щоб не потривожити її сон. Як був голий, він виповз із намету, переступив через зброєносця й обійшов намет ззаду, щоб справити природну потребу.

Попід каштаном, де були прив’язані коні, сидів, схрестивши ноги, Брон. Він не спав, а гострив клинок: складалося таке враження, що перекупний меч ночами не спить, як усі люди.

— Де ти її знайшов? — запитав Тиріон, роблячи свою справу.

— Забрав у одного лицаря. Той не хотів віддавати, та передумав, почувши твоє ім’я... і відчувши мій чингал у себе на горлянці.

— Чарівно,— сухо мовив Тиріон, струшуючи останні краплі.— Пригадую, я просив тебе пошукати мені повію, а не нового ворога.

— Усі гарненькі були вже зайняті,— мовив Брон.— Залюбки заберу її назад, якщо тобі до вподоби беззуба шкапа.

Тиріон пошкутильгав до нього.

— Мій лорд-батько розцінив би це як зухвальство і спровадив би тебе за нахабство в шахту.

— Мені пощастило, що ти — не твій батько,— відповів на це Брон.— Була там одна повія з чиряками на носі. Може, ти її хотів?

— Щоб розбити тобі серце? — вигукнув Тиріон.— Ліпше я лишу собі Шей. Ти випадково не запам’ятав імені того лицаря, в якого її відібрав? Не хочу в бою опинитися поряд з ним.

По-котячому швидко та плавно Брон стрибнув на ноги, обертаючи в руці меч.

— У бою ти будеш поруч зі мною, карлику!

Тиріон кивнув. Голу шкіру пестило тепле нічне повітря.

— Якщо в тому бою я вцілію, скажеш мені, чого ти хочеш у нагороду.

Перекинувши меча з правої руки в ліву, Брон розітнув лезом повітря.

— Хто захоче марудитись і вбивати такого, як ти?

— Наприклад, мій лорд-батько. Він ставить мене на передній край.

— Я б учинив так само. Коротун з великим щитом. У лучників буде серцевий напад.

— Дивна річ, але ти мене підбадьорив,— сказав Тиріон.— Мабуть, я збожеволів.

Брон уклав меч у піхви.

— Понад усякий сумнів.

Коли Тиріон повернувся в намет, Шей, підвівшись на лікті, сонно пробурмотіла:

— Я прокинулася, а мілорда немає.

— Мілорд уже повернувся,— ковзнув Тиріон поряд з нею.

Поклавши руку йому між куцих ніг, вона виявила, що прутень затверднув.

— Щира правда,— прошепотіла вона, погладжуючи його.

Тиріон запитав Шей про лицаря, в якого її забрав Брон, і вона назвала якогось найнижчого підданого малознаного лордійчука.

— Таких, як він, вам боятися нема чого, мілорде,— мовила дівчина, а пальчики її тим часом не відпускали його прутень.— Він — дрібнота.

— А хто ж тоді я, скажи на милість? — запитав її Тиріон.— Велет?

— Так,— муркнула вона,— мій велет Ланістер.

Тут вона вилізла на нього, й на деякий час Тиріон майже повірив її словам. Засинав він з усмішкою на вустах...

...а прокинувся в темряві од реву сурм. Шей трусила його за плече.

— Мілорде,— шепотіла вона.— Прокиньтеся, мілорде, мені страшно.

Він сонно сів на постелі й відкинув покривало. Ніч пронизували верески сурм, дикі й нагальні, мов підхльостуючи: «Бігом-бігом-бігом!» Долинули оклики, стукіт списів, іржання коней, хоча поки ніщо начебто не свідчило про початок бою.

— Це батькові сурми,— мовив Тиріон.— Сурмлять до бою. Я думав, до Старка ще день переходу.

Шей розгублено похитала головою. Очі в неї побіліли з переляку.

Застогнавши, Тиріон схопився на ноги й випірнув надвір, гукаючи зброєносця. У темряві ночі плавали білі пасма туману, який піднімався від ріки. В передсвітанковому холоді навпомацки блукали люди й коні; на сідлах затягували попруги, вантажили вози, гасили багаття. Знов заграли сурми: «Бігом-бігом-бігом!» Лицарі стрибали в сідла, коні пирхали, а солдати на бігу застібали пояси з мечами. Тиріон розшукав Пода — той тихенько похропував — і добряче копнув його під ребра.

— Обладунки,— крикнув він,— швидко!

З туману на коні виїхав Брон, який уже був при повному озброєнні, з потовченим напівшоломом на голові.

— Ти не знаєш, що сталося? — запитав його Тиріон.

— Старків хлопчина випередив нас на денний перехід,— пояснив Брон.— Прокрався вночі королівським гостинцем, і зараз його військо менш як за милю на північ звідси — уже шикується до бою.

«Бігом,— засурмили сурми,— бігом-бігом-бігом!»

— Перевір, чи дикуни готові до бою.

З цими словами Тиріон заповз у намет.

— Де мій одяг? — рикнув він на Шей.— Ось. Ні, чорт забирай, шкіряний костюм. Так. І принеси мої чоботи.

Поки він одягався, зброєносець уже розклав такі-сякі обладунки. Тиріон мав чудову міцну кірасу, найкращим чином припасовану до його деформованого тіла. На жаль, кіраса була в Кичері Кастерлі, а сам Тиріон — тут. Отож довелося вдовольнятися тим-сим із запасів лорда Лефорда: кольчугою з койфом; знятим з мертвого лицаря латним коміром; гофрованими поножами й латними рукавицями, а ще гостроносими сталевими чоботами. Щось із цього було оздоблене, щось просте; нічого не пасувало одне до одного й тим більше — до Тиріонової фігури. Нагрудник розрахований був на кремезнішу людину, а на Тиріонову завелику голову заледве знайшовся шолом-відро, увінчаний трикутним гостряком завдовжки з фут.

Шей допомагала Поду з пряжками й застібками.

— Якщо я загину, поплач за мною,— попросив Тиріон повію.

— Тобі що з того? Ти ж усе одно будеш мертвий.

— Я все побачу.

— Мабуть,