Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

1910 р., Тернопільщина — осінь 1944 р., Польща.

Справжнє прізвище — Святослав Мотала. Закінчив україн­ську гімназію в Тернополі.

Учасник 2-го Великого Збору ОУН у Кракові, член референтури пропаганди Крайового Проводу ОУН, брав участь у підпільній боротьбі проти німців. У вересні 1939 р. перед приходом совєтів утік до Кракова.

З 1936 р. часто друкувався у журналах «Назустріч», «Дорога», «Малі друзі», «Рідна Земля», «Ілюстровані Вісті». Використовував також псевдоніми «Свем», «Єрем», ініціяли С. М. та ін. Видав у Кракові збірку поезій «Чужа весна» (1941) та збірку оповідань «Червона коршма» (1942). Написав поеми «Слово про смерть», «Слово про невідомого стрільця»; вірш «Ну, і що ж, що прийдеться умерти» став популярною піснею бійців УПА.

С. Моталу насильно мобілізували до Червоної армії, і він загинув у боях з німцями поблизу Кракова.

Сидів біля ліжка на низенькому ослінчику. Жадібно, з розпукою вдивлявся у винищене, схороване обличчя своєї Мрі... Запалі лиця з розквітлими рум’янцями цегляних відтінків, потягнені тонісінькою шкірою, крізь яку на скронях проглядали сині жилки, вражали чимось несамовитим. Заплющені очі тремтіли деколи під стемнілими повіками. Хоч на цих кілька хвилин покинув її той жахливий кашель... Вона спала...

Марко сидів непорушно. Не хотів будити її своїм зором, дивився у вікно... Була провесна... Рання провесна, повна неспокійного вітру, що бурлить кров і душу... Вітер заплітався в голі галузки старих яблунь і стукав ними в шибки...

Пригадалися чомусь слова Мрі: «Весна приносить нове життя або й смерть».

— Нове життя, нове життя, — одноманітно шепотів до себе.

Мрі заворушилася. Неспокійно зиркнув на неї... Спалені гарячкою уста шепотіли щось у сні. Дивився довго-довго... Срібними каскадами розкинулось її біляве волосся довкола голови... Спливало тихо, поважно з білосніжного чола на подушки... Воно одно було незмінно молоде, таке, як давніше, минулими провеснами...

Пробігав безладними думками все минуле. Було важко... нестерпне важко... Яблуневі гілки стукали у вікно. Злякано глянув на Мрі.

— Невже це правда, не сон? Невже ця молоденька, схорована дівчина — це його Мрі?

Щось люто душило в горлі, котилося твердим клубком десь з-під грудей та гупало в лоб.

— Моя маленька Мрі, солодка Мрі, — шепнув здавлено.

Схилив у долоні голову і важко, нечутно заридав... Здригався всім тілом від хвилі болю, що рвалася з грудей... За вікном шаруділи яблуні.

Відкрила очі. Побачила його голову, схилену низько біля своїх ніг. Зрозуміла все...

— Мар, не плач! Пощо? — промовила спокійно. — Так мусить бути! Так, видно, треба!

Підняв голову. Дивився крізь сльозини на неї. Голос її видався йому тремким гомоном розколеного серця дзвону...

— Не мусить! Не треба! Не хочу! Ти не... — і, дико затискаючи п’ястуки, не докінчив.

Мрі всміхнулася блідо. В синіх очах її заясніла іскорка вогню, що потухав.

— Ти знаєш сам, що це... Сухоти... І лікарі сказали це давно! Не можна ж попадати в розпуку!

— Ні-ні, це брехня! Вони всі ідіоти!.. Ти... ти не... по­мреш!..

Почав жагуче цілувати її тонкі бліді, мов з воску, пальці. Мовчали довго. Мрі закрила очі й гладила Маркове волосся.

— ...Була в мене сьогодні вранці Вона, — почала шепотом. — Прийшла нечутно з-за вікна, з саду...

Марко зірвався, як шалений.

— Вона?.. Хто?.. При тобі я ввесь час! Мрі, ти маєш гарячку!

— Ні, ні, стривай! — хитнула головою. — Прийшла до мене й кивала пальцем — кликала мене...

— Мрі, так не можна! Тобі це снилось! — страхітливо перебив.

— Ні, вона була! Отака старенька бабуся у фіолетовій сукні... Принесла зі собою запах далеких морів і країн... Дивилася на мене так ласкаво... і кивала пальцем... Щось шепотіла, та вітер заглушив її слова!..

У голосі Мрі пробивалася певність. Не було в ньому ніякого сліду гарячки. Марка прошив моторошний холод. Хотів перечити, переконувати — не міг...

— Ах, як важко кидати мені тебе... як важко!.. та що ж... — гризький кашель бухав з її грудей. Сухо заходячись, рвала свої легені. Марко злякано кинувся до неї.

— От, бачиш! Тут уже нічого немає, — вказала на груди. — Тут тільки пустка!.. Піду від тебе геть. Назавжди... Будуть іти нові весни та осені... будуть цвисти дерева та квіти — а мене вже не буде. Буду в землі... Гнити... уся, вся зогнию...

— Мрі, кохана Мрі, не можна! Мовчи! Благаю — мовчи!.. Ти будеш зо мною... Навіки. Не дам тебе нікому!.. Ти будеш завжди моя!.. — розпачливо, хрипко кидав Марко.

— Мар, положи свою голову ось тут,