Адальберт Штіфтер - Вітіко

— А ви добре запам’ятали, кого ви поховали, щоб ми всіх записали і не було ніякої помилки, щоб ми нікому не завдали марного смутку? — запитав Вітіко.

— Андреас має шматок паперу і записує на ньому гострим свинцевим стрижнем кожного, на чиїй могилі ми помолилися.

— І багато їх? — запитав Вітіко.

— Не дуже, — відповів Андреас, дістав папір і прочитав: — «Мельхіор зі Льготи». Його проткнули наскрізь. «Вацлав із Луквиці». Він мав рану на шиї. «Каспар із Рихнова». Давиде, я вже не пам’ятаю: він був із пробитою головою?

— Немає потреби називати рани, читай тільки імена, — мовив Вітіко.

Адреас читав далі:

— «Міхаель із Черної. Йоганнес із лісових хат Гейрова. Арнольд із Дольні Вітавіце. Йобст із Ратової вирубки. Себастьян із Фримбурка. Рупрехт зі Светлика. Симон із Мокрої».

— Є двоє чоловіків із таким ім’ям, — нагадав Вітіко.

— Це молодший, — відповів Андреас. — Потім у нас ще є старий Ленц зі Швенової садиби. Він мав три рани, його сива борода була вся закривавлена. Ми повинні спершу засипати яму і помолитися.

— Ви кожному копаєте окрему могилу? — запитав Вітіко.

— Кожному, — відповів Андреас, — дарма що так більше роботи, бо ми повинні невідступно триматись одне одного, а вони спонукають нас думати про інший світ. Нам допомагають чужі люди, які прийшли з міста, а священики в Лісовому краї молитимуть про благословення, коли ми повернемось додому.

— Молитимуть, — підтвердив Вітіко. — Ви не знаходили більше тяжкопоранених?

— Ні, — заперечив Андреас, — своїх поранених ми ретельно розшукали ще раніше, і їх разом із пораненими інших загонів уже забрали. В нас багато поранених.

— Тоді шукайте ще полеглих, — наставляв Вітіко, — і ретельно записуйте їх. Ти маєш тільки один шматок паперу, але записуй їх двічі і дай два списки двом різним людям, щоб лишився другий, якщо раптом один пропаде.

Вітіко подав Андреасу аркуш паперу, і той запевнив:

— Ми робитимемо так, як ти кажеш. Прикро класти своїх земляків у могили на чужині на цьому безлюдному полі.

— Це християнська праця і розрада для тих, хто лишився вдома.

— Ми теж охоче виконуємо її, — мовив Андреас, — як виконали б її для нас, якби нас спіткала смерть.

— Захищати свого батька, матір, сестру, дружину, своїх дітей, наречену, літніх людей, хворих і всіх, хто нездатний боронитися, — гарний і священний обов’язок, що його завжди може виконувати тільки чоловік, — сказав Вітіко, — і, якщо, виконуючи цей обов’язок, він накладає головою, це найсвятіше, і його пам’ять повинні шанувати всі, задля кого він воював.

— Ми теж шануємо її, хоч і воювали разом із ними, — додав Андреас.

— Коли ви в лісі йдете на вовків, які інколи дуже множаться, — казав Вітіко, — і коли хтось один зазнає лиха від тих вовків, ви терпите це лихо.

— Атож, терпимо, навіть коли трапляється лихо, бо так має бути, — відповів Андреас, — і людці, що йдуть проти нас і князя, — це також вовки, які розмножились.

— Справді, — погодився Вітіко, — тільки вовка жене голод, а цих людців — примхи.

— Тому ми змушені й далі йти проти них, немов на вовків, — мовив тесля Давид.

— Ми підемо, — запевнив Вітіко, — і разом з іншими загонами та Божою поміччю всьому покладемо край.

— Покладемо край! — загукали численні голоси.

— Я потім пришлю вам людей на зміну, — пообіцяв Вітіко.

— Якщо пришлеш людей, — сказав Андреас, — вони можуть допомогти нам, але ми теж лишимось тут.

— Робіть, як хочете, — кивнув головою Вітіко, — і бувайте здорові, дорогі люди!

— Бувай здоровий! — крикнули чоловіки.

Вітіко зі своїм почтом поїхав ще на інші місця бойовища. Бачив, як усюди клопочуться люди, ховають полеглих, друзів і ворогів, і піклуються про того чи того, в кому ще жевріло життя, байдуже, належав він до Конрада чи Владислава. Вітіко побачив Ровна, що втратив свого дядька Стана, знайшов Діта, Озела, Вигоня і багатьох інших воїнів.

Потім знову поїхав до табору своїх людей і одразу послав кількох чоловік допомагати тим, хто на бойовищі. Згодом пішов до поранених. Із колод, жердин і всього, що було напохваті, люди заходились будувати тимчасовий притулок, де вже лежали поранені. З князевого табору прийшов лікар, але люди Вітіко більше довіряли засобам, до яких удавались, отримавши якусь рану в лісі. Вітіко, опинившись серед поранених, заговорив:

— Мої любі друзі та земляки, я ходив спершу до полеглих на бойовище, бо вони втратили найвище земне благо: життя. Я відвідав їх і проказав подумки коротеньку молитву. Ми всі, коли буде час, сходимо