Джованні Боккаччо - Декамерон

якими словами я се зробив би; звернув би вашу увагу на те, що ви й досі ще при повній зброї, в недавно завойованому королівстві, серед людей незнайомих, підступних і зрадливих; у вас іще стільки турбот усяких і клопоту, стільки ще зусиль треба покласти, щоб владу свою утвердити, ― і ви серед таких важливих справ знаходите час для кохання-женихання! Сії речі не про високодумних королів, а про легкодумних юнаків. А ще гірше те, що ви надумали, як кажете, викрасти обох дівчат у того бідного лицаря, котрий ушанував вас у своїй господі щедріше, ніж то дозволяли його засоби, а на довершення тої шани показав вам і дочок своїх трохи не голими, даючи тим розуміти, яка велика його до вас довіра, яка тверда упевненість у тому, що ви ― король, а не хижий вовк. Невже так швидко щезло вам і з пам'яті, що доступ у сеє царство одкрили вам саме ґвалтовні вчинки Манфредові щодо тутешніх жінок? Чи є на світі злочин, що заслуговує тяжчої кари, ніж позбавити людину, що вас ушанувала, честі, надії і втіхи? Що сказали б і про вас люди, якби ви так учинили? Ви, може, думаєте, що: могли б виправдатись такою вимівкою: я, мовляв, через те так учинив, що він гібелін? Хіба може справедливий король і поводитись так із будь-ким, хто оддався під його опіку? Не забувайте, найясніший пане: велика вам слава, що ви перемогли Манфреда, та немає вищої слави, як перемогти себе самого. Вам належить інших поскромляти, тож упиніть себе самого, вгамуйте свої жадання і не плямуйте негідним учинком славного свого надбання.

Сії слова гірко вразили короля в саме серце і засмутили його тим більше, що він уважав їх за цілком справедливі. Глибоко зітхнувши, він промовив:

― Мені здаєься, графе, що досвідченому воякові легше перемогти будь-якого сильного ворога, аніж власну хіть, та хоч і велике в мене горе, хоч од мене вимагається неймовірних зусиль, зворушений вашими словами, я повинен показати вам на ділі, і то в недовгім часі, що як я вмів інших перемагати, так зумію подолати і себе самого.

Через деякий час після сієї розмови король повернувся до Неаполя, ― і для того, щоб утриматись от нестатечного вчинку, і для того також, щоб нагородити лицаря за пошанівок, що він мав од нього. Хоч і тяжко йому було оддавати і комусь у володіння те, чого сам так прагнув, та вирішив він видати заміж обох тих дівчат ― не як дочок убогого лицаря, а як своїх рідних. Давши їм на незмірну батькову радість пребагате віно, він одружив Джіневру Хупаву з мессером Маффео да Паліцці{326}, а Ізольду Біляву з мессером Гвільєльмом делла Манья{327} ― обидва були імениті лицарі й великі барони. Оддавши дівчат заміж, незмірно засмучений король подався до Апулії і там у ненастанних трудах поборов свою жагу, розірвав міцні любовні пута і лишився, поки віку, вільним од сієї пристрасті.

Дехто, може, скаже, що видати заміж двох дівчат ― то для короля марниця. Я згодна, але то був справжній великий подвиг, що закоханий король одружив дівчину, котру любив, не мавши з тої любові ні листочка, ні квіточки, ні ягідки. Так учинив великодушний король, щедро нагородивши благородного лицаря, високо вшанувавши кохану дівчину і мужньо перемігши самого себе.

Оповідка сьома

Король Педро, дізнавшись, як палко любить його недужа Ліза, потішає її, видає її згодом заміж за молодого шляхтича і, поцілувавши її в чоло, зве себе відтоді її лицарем

Ф'ямметта докінчала свою оповідку, і товариство велико похваляло мужній і благородний учинок короля Карла; од тих похвал утрималась лише одна з присутніх там паній, що була гібелінка. Тоді Пампінея на наказ короля почала такими словами:

― Шановнії мої подруги, нема такої розсудливої людини, котра не поділяла б вашої думки про статечного короля Карла, за винятком однієї особи, що ставиться до нього неприхильне з іншої причини. Та мені пригадався ще один шляхетний учинок, який заслуговує не меншого схвалення ― учинок Карлового супротивника щодо однієї нашої землячки-флорентинки; от про нього я й хочу вам розказати.

У той час, коли французів прогнано з Сицилії{328}, жив у Палермо один наш флорентинець-аптекар на ймення Бернардо Пуччіні{329}, чоловік тяжко багатий; мав він од жінки своєї одним одну дочку-красуню, дівчину вже на відданні. Коли островом оволодів король Педро Арагонський{330}, він улаштував у Палермо з своїми баронами преславнеє свято і сам узяв участь, по каталонському звичаю, в святковому турнірі. Як побачила його в тих лицарських ігрищах Бернардова дочка Ліза, сидячи край вікна разом з іншими паніями, то так він їй припав до серця, що, поглянувши на нього раз і вдруге, вона жагуче в нього закохалась.

Як те свято скінчилося, вона, в отецькому домі живучи, ні про що інше не могла вже й думати, як тільки про кохання своє велике та високе; що найбільшої туги серцю її завдавало, так се те, що вона була свідома роду свого незначного: де вже їй було сподіватися щасливого своїй любові кінця! Та не могла й не хотіла бідолашна тої любові до короля в серці своїм притлумити, а одкрити її не наважувалась, щоб іще більшої біди од того не сталось. Король не дбав про те, бо й не помітив нічого, а її сушила журба-печаль невимовна. Отак росла її любов усе вгору та вгору, а з любов'ю щодень тяжча журба налягала; не витерпіла тої муки красуня, занедужала з горя і вочевидь, мов сніг на сонці, танути почала. Що вже не робили їй батько-мати, заклопотані її лихою долею, як її не розраювали, як не лікували ― ніщо не помагало: з того великого відчаю любовного воліла дівчина з білим світом розлучитись.

Раз якось, коли батько питав її, чого їй бажається, і обіцяв учинити у всьому її волю, Лізу пройняла раптова думка, як їй перед смертю одкрити королю любов і всю душу, і вона попрохала батька, щоб він покликав до неї Мінучча д'Ареццо. На той час Мінуччо вважався найкращим співаком і музикантом, що навіть король Педро радо приймав його у себе; Бернардо подумав, що Ліза хоче розважитись трохи співом і і музикою, тим послав по нього не гаючись, а той, бувши людиною ґречною, одразу ж до неї і прийшов. Потішивши її ласкавими словами, він ніжно заграв їй