Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем

встигли вишикуватися чотирикутником, а білоцерківці відійти після першого удару. І стрибнув, немов у вир, і сам перед усіх летів не як проводир, а як простий татарин, і рубав, убивав, піддаючи себе небезпеці нарівні з іншими. Криві шаблі ногайців дзенькали по панцирах і латах; усі інші звуки заглушалися диким ревінням воїнів. Зле довелося бусурманам. Страшною своєю вагою на всім скаку обрушилися на них залізні вершники, яким вони у відкритому бою протистояти не звикли, і почали тіснити до яничарів, ліворуч і праворуч трощачи довгими своїми мечами, – і вибивали їх із сідел, сікли, кололи, давили, як отруйних гадів; одначе вони захищалися з такою жорстокістю, що натиск гусарів і справді був припинений. Тугай-бей носився по полю битви немов усепожираючий пломінь, а ногайці рухалися за ним невідступно, як вовки за вовчицею.

Але все сутужніше їм ставало триматись, усе більше падало намертво додолу. Нарешті крики «алла!» за їхньою спиною сповістили, що яничари вишикувалися в бойовому порядку. Але тут до розлютованого Тугай-бея підскакав Скшетуський і кончаром ударив по голові. Однак, видно, не зовсім іще повернулися до лицаря після хвороби сили або міцною виявилася викувана в Дамаску мисюрка, тільки лезо повернулося й удар прийшовся плазом, а кончар розлетівся на шматки. Та очі Тугай-бея тієї ж миті заволоклись імлою, він осадив коня і повалився на руки ногайців, що, підхопивши свого проводиря, з жахаючим криком розсипались як розвіяний раптовим поривом вітру туман. Уся княжа кіннота тепер віч-на-віч зіштовхнулася з румелійськими та силістрійськими яничарами і ватагами потурчених сербів, що, з’єднавшись із яничарами, утворили один гігантський чотирикутник і повільно відступали до табору, повернувшись фронтом до ворога, ощетинившись дулами мушкетів, вістрями довгих списів, дротиків, кончарів і бойових сокир.

Панцирні корогви, драгуни та княжі козаки понеслися на них як вихор; попереду всіх із брязкотом і тупотом летіли гусари Скшетуського. Сам він скакав щодуху в першій шерензі, а поряд із ним на своїй ліфляндській кобилі – пан Лонгинус зі страшним Зірвиглавцем у руці.

Червона вогненна стрічка зметнулася над усіма сторонами чотирикутника, засвистали в кіннотників у вухах кулі, і от уже десь почувся стогін, десь упав кінь, рівна лінія зламалася, та гусари, не зупиняючись, мчать далі; вони вже зовсім близько, вже яничари чують харчання і сиплий подих коней, ряди стуляються ще щільніше, і ліс пік, які стискають жилаві руки, повертається скаженим скакунам назустріч. Кожне вістря, хоч скільки їх є, загрожує лицарям смертельним ударом.

Раптом якийсь гусар-велетень на всім скаку підлітає до однієї зі сторін чотирикутника; звиваються в повітря копита величезного коня, мить – і лицар разом із конем врізається в саму гущу, ламаючи списи, перекидаючи вершників, трощачи, давлячи, розбиваючи в порох.

Як орел падає каменем на зграю білих куріпок і рве їх, що лякливо збилися купкою і тремтять перед хижаком, пазурами і дзьобом, так пан Лонгинус Підбийп’ятка, вломившись у середину ворожого строю, шаленів зі своїм Зірвиглавцем. Ніякому смерчеві не зробити в густому молодняку таких спустошень, які зробив у лавах яничарів цей лицар. Страшний він був: постать виросла до нелюдських розмірів, кобила обернулася вогнедишним драконом, а Зірвиглавець у руці троївся. Кизляр-Бак, гігантського зросту ага, кинувся на нього й упав, надвоє розітнутий. Дарма найдужіші витягують руки, заслоняються списами – всяк одразу падає, наче вбитий громом, він же топче їхні тіла, кидається в саму гущу, і від кожного змаху його меча, як колосся під серпом, падають люди; порожньо робиться навколо, крики жаху чуються звідусіль, стогони, грім ударів, скрегіт заліза об черепи, харчання сатанинської кобили.

– Див! Див! – лунають зусібіч злякані голоси.

У цю хвилину залізна лавина гусарів за знаком Скшетуського ринула в пролом, пробитий литвином; сторони чотирикутника тріснули, як стіни будинку, що завалився, і юрби яничарів кинулися врозтіч.

Вчасно підоспіли гусари: ногайці Субаґази, як вовки, що прагнуть крові, вже поверталися в битву, а з іншого боку на підмогу яничарам поспішав, зібравши залишки білоцерківців, Хмельницький. Усе змішалося в купу. Козаки, татари, потурченці, яничари втікали в страшенному сум’ятті й безладді до табору, не чинячи опору. Кавалерія переслідувала їх, рубаючи ліворуч і праворуч. Хто не впав од першого удару, того тепер наздоганяла загибель. У запалі погоні гусари обігнали задні ряди втікачів; руки в жовнірів німіли від рубання. Втікачі кидали зброю, прапори, шапки, навіть скидали на скаку одяг. Білі яничарські чалми ніби снігом покрили поле. Вся добірна гвардія Хмельницького, піхота, кіннота, артилерія, допоміжні загони татар і турків збилися в безформну юрбу, що розгубилася, збожеволіла, осліпла від страху. Цілі сотні від одного лицаря тікали. Гусари зробили свою справу, погромивши татар і піхоту, – тепер настала черга легкої кавалерії та драгунів; ведені Кушелем із Володийовським, вони суперничали один із одним, а командири їхні творили справжні чудеса, що перевершували людську уяву. Кров суцільним потоком залила страшне побоїще і ніби вода хлюпотіла під копитами, обдаючи бризками збрую та обличчя.

Юрба втікачів змогла відсапатися лише біля возів свого обозу, коли сурми програли відбій кінноті князя.

Лицарство поверталося з піснями й радісними вигуками, по дорозі паруючими ще шаблями перераховуючи ворожі трупи. Але хто міг з одного погляду оцінити втрати, що їх зазнав противник? Хто міг порахувати всіх полеглих, коли біля самих окопів бездиханні тіла лежали одне на одному купами «з доброго мужика зростом»? Жовніри немовби вчаділи від міцного запаху крові та поту. На щастя, з боку ставків піднявся досить сильний вітер і відніс ядушливі запахи до ворожих наметів.

Так закінчилася перша зустріч страшного Яреми з Хмельницьким.

Але штурм іще не закінчився: поки Вишневецький одбивав атаки на правому крилі, Бурляй ледь не оволодів укріпленнями на лівому. Непомітно обійшовши місто і замок, він зі своїми задніпровцями підійшов до східного ставка і завдав могутнього удару по розташуванню військ Фірлея. Угорська піхота, що стояла там, не могла стримати натиску, позаяк іще не були насипані вали біля ставка; першим утікав хорунжий із прапором, а за ним і весь полк. Бурляй урізався в середину, слідом нестримним потоком ринули задніпровці. Переможні вигуки донеслися до протилежного кінця табору. Козаки, переслідуючи втікачів, розбили невеликий загін кавалерії, захопили кілька гармат і вже підступали до позицій каштеляна бєльського, коли підоспів із поміччю пан Пшиємський із декількома ротами німців. Уклавши одним ударом хорунжого, він підхопив прапор і помчав із ним назустріч ворогові. Німці накинулися на козаків; зав’язався запеклий рукопашний бій; люті Бурляєвих воїнів, що мали до того ж кількісну перевагу, протистояла відвага старих левів, ветеранів німецької війни. Марно Бурляй, немов поранений вепр, кидався