Дебора Харкнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

— Зазвичай, Метью попереджає мене про дату й час свого від’їзду з міста. — Бліді руки отця Габбарда покоїлися на різьблених підлокітниках крісла, в якому він сидів у підвалі церкви. Угорі над нами хтось готувався до наступної церковної служби. — Що привело вас сюди, пані Ройдон?

— Я прийшла поговорити про Енні та Джека.

Коли я дістала з кишені невеличку шкіряну торбочку, Габбард утупився на мене своїми химерними очима. У тій торбочці було грошей на п’ять років утримання і Джека, і Енні.

— Я покидаю Лондон. І хотіла б передати ось це — для утримання дітей, — сказала я і кинула йому торбинку. Але він і пальцем не поворухнув, щоб схопити її.

— Це непотрібно, пані.

— Благаю. Я б узяла дітей з собою, якби могла. Та оскільки вони не можуть вирушити в подорож разом зі мною, мені хотілося б, щоб хтось про них піклувався.

— А що я отримаю навзамін?

— Ну, гроші… звичайно. — І я знову простягнула йому торбинку.

— Я не бажаю грошей, і вони мені не потрібні, пані Ройдон. — Габбард відкинувся на спинку крісла і повільно заплющив очі.

— А що ж вам… — почала було я і враз замовкла. — О, ні.

— Господь ніщо не робить просто так. І в його плані немає випадковостей. Ви захотіли прийти сюди сьогодні, бо Він бажає, щоб ніхто з вашого племені не боявся ані мене, ані моїх підопічних.

— Я й так маю достатньо покровителів, — заперечила я.

— А чи можна це саме сказати про вашого чоловіка? — спитав Габбард, зиркнувши на мої груди. — Ваша кров у його жилах тепер сильніша, аніж коли ви прибули. А слід іще й про дитя подумати.

Серце моє шалено застрибало. Коли я заберу Метью назад у наше сьогодення, Ендрю Габбард буде одним із небагатьох людей, які знатимуть його майбутнє — і що в цьому майбутньому у нього з’явиться відьма.

— Ви не скористаєтеся знанням про мене проти Метью. Після того, що він зробив. І з огляду на те, як він змінився.

— Гадаєте, що не скористаюся? — крива посмішка Габбарда недвозначно засвідчила, що він піде на все, аби захистити свою паству. — Мої стосунки з паном Ройдоном, м’яко кажучи, не дуже гарні.

— Значить, я знайду інший спосіб потурбуватися про дітей, — сказала я, збираючись піти.

— Енні — вже моя дитина. Вона — відьма і вона — частина моєї родини. Я потурбуюся про її благополуччя. Але інша справа Джек Блекфраєрс. Він — не створіння і тому повинен сам за себе потурбуватися.

— Та він же іще дитина! Маленький хлопчисько!

— Дитина, але не моя. І ви також не моя дитина. Тому я нічого нікому з вас обох не винен. До побачення, пані Ройдон, — відрізав Габбард і відвернувся.

— А якби я була частиною вашої родини — то що? Невже б ви зважили на моє прохання про Джека? Чи визнали б Метью своїм і взяли його під захист? — Тепер я думала про отого Метью, що з шістнадцятого сторіччя. Бо коли ми повернемося до сьогодення, той інший Метью і досі залишатиметься в минулому.

— Якщо ви запропонуєте мені свою кров, то ні Метью, ні вам, ні іще ненародженій дитині вашій ніщо не загрожуватиме ані від мене, ані від моєї пастви. — Габбард сказав мені це спокійно і без емоцій, але в його погляді блиснула пожадливість, яку я інколи бачила в очах Рудольфа.

— А скільки крові вам потрібно, отче Габбард? «Думай. Борися за життя».

— Зовсім мало. Не більше краплини, — відповів вампір, не зводячи з мене очей.

— Я не можу дати вам її безпосередньо зі свого тіла. Бо Метью дізнається — зрештою, ми з ним пара.

Габбард зиркнув мені на груди.

— Я завжди беру своє належне прямо з шиї дітей.

— Я в цім не сумніваюся, отче. Але ви маєте розуміти, що в цьому випадку це не тільки не бажано, але й неможливо. — І я замовкла, сподіваючись, що жага Габбарда — до влади, до знань про Метью та мене, до чогось такого, що зможе забезпечити йому хоч якийсь вплив на де Клермонів, — насамкінець візьме гору. — Я можу накапати кров у чашку.

— Ні, — похитав головою Габбард. — Тоді ваша кров стане брудною. А вона має бути чистою.

— Тоді візьмімо срібну чашку, — запропонувала я, пригадавши уроки Шефа в Сеп-Турі.

— Розріжте собі вену над моїм ротом, і нехай кров капає до нього. — Інакше я засумніваюся в щирості вашої пропозиції.

— Гаразд, отче Габбард. Я приймаю ваші умови. — Послабивши зав’язку на правому рукаві, я закотила його. І при цьому стиха попрохала Кору бути насторожі. — Де б ви хотіли це зробити? Наскільки мені відомо, ваші діти стають перед вами навколішки, але в нашому випадку цей варіант не годиться, бо тоді я не зможу накапати крові до вашого рота.

— Це таїнство. І Богу неважливо, хто стає на коліна. — На мій подив, Габбард упав переді мною на коліна і подав мені ножа.

— Він мені не потрібен. — Клацнувши пальцями над блакитними жилками мого зап’ястя, я прошепотіла просте розв’язуюче заклинання. З’явилася червона краплина і почала набухати.

Вампір роззявив рота і прикипів до мене поглядом. Він, мабуть, чекав, що я передумаю чи якимось чином його надурю. Але я вирішила дотриматися якщо не духу щойно укладеної угоди, то хоча б її букви. «Дякую тобі, Гуді Альсоп», — сказала я, посилаючи їй своє мовчазне благословення за те, що навчила мене, як треба поводитися з цим чоловіком.

Я нахилила свою кисть над його ротом і стиснула кулак. Краплина крові скотилася з моєї руки і почала падати вниз. Габбард закліпав очима й заплющив їх, наче бажаючи зосередитися на тому, що повідає йому моя кров.

— Що таке кров, як не вода й вогонь? — стиха проказала я. Я наказала вітру уповільнити падіння краплини. Коли міць повітря зросла, крапля уповільнилася настільки, що тихо лягла блискучим кристалом на язика Габбарда. Вампір отетеріло розкрив очі.

— Ми ж домовлялися — всього одна краплина. — Вітер висушив залишок крові, роздмухавши її тонесенькими