Анна Лембке - Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке

Навпаки, коли я запитую пацієнтів, під впливом якого вирішального моменту вони спробували стати на шлях одужання, їхні відповіді відображають перспективне бачення часу, як було і з Делайлою, коли я запитала її про відмову від вживання канабісу. Один пацієнт, котрий протягом року нюхав героїн, сказав мені: «Раптом я збагнув, що вживаю героїн цілий рік, і подумав: якщо не припиню зараз, то робитиму це все своє життя». Роздуми про весь життєвий шлях, а не лише про поточний момент, дали змогу цьому юнакові ретельніше проаналізувати свої повсякденні звички.

У насиченій дофаміном екосистемі нашого часу ми налаштовані на негайне задоволення бажань. Ми хочемо щось купити – і наступного дня воно з’являється у нас на порозі. Ми хочемо щось дізнатися – і за секунду відповідь виникає у нас на екрані. Можливо, ми втрачаємо здатність самостійно розбиратися в усьому? Чи може відчуваємо розчарування, шукаючи відповідь або чекаючи бажаного?

Нейробіолог Семюел Макклур та його колеги дослідили, які саме ділянки мозку задіяні у процесі вибору негайної або відкладеної винагороди.[79] Вони з’ясували, що вибір негайної винагороди активував ті ділянки мозку піддослідних, котрі відповідають за обробку емоцій і винагороди. Вибір відкладеної винагороди призводив до активації префронтальної кори піддослідних – ділянки, що бере участь у процесі планування й абстрактного мислення. Можливо, через те, що шлях винагороди стає головною рушійною силою нашого життя, всім нам загрожує атрофія префронтальної кори?

Споживання продуктів, що стимулюють вироблення дофаміну, не є єдиним чинником, який впливає на дисконтування затримки. Люди з бідного соціального середовища, яким нагадують про їхню смертність, більше цінують негайну, а не відкладену винагороду порівняно з людьми, які зростали у багатому соціальному середовищі й також замислюються про власну смертність. Молоді бразильці, котрі мешкають у фавелах (міських нетрях), більше дисконтують майбутні винагороди, ніж студенти університетів того ж віку.[80] Тож чи дивно, що бідність є чинником ризику виникнення залежності, особливо у світі, де існує легкий доступ до дешевого дофаміну?

Коли я вперше зустрілася з Мухаммедом, він був справжньою рікою слів. Його язик ледь устигав за мозком, що кипів ідеями.

– Гадаю, у мене невелика проблема із залежністю, – сказав Мухаммед. Він одразу мені сподобався.

Бездоганною англійською мовою з легким близькосхідним акцентом Мухаммед розповів мені свою історію.

У 2007 році він приїхав у США із Близького Сходу, щоб вивчати математику й інженерну справу. У рідній країні вживання будь-яких наркотиків могло бути суворо покаране. Прибувши до Сполучених Штатів, Мухаммед отримав достатню свободу дій, аби без побоювань використовувати наркотики для розваги. Спочатку він вживав наркотики й алкоголь лише по вихідних, однак через рік уже щодня курив канабіс та розумів, що це негативно позначається на його оцінках і дружніх стосунках.

Тоді Мухаммед сказав собі: «Не буду палити, поки не отримаю ступінь бакалавра, не вступлю до магістерської програми й не отримаю фінансування на ступінь доктора наук». Вірний своїй обіцянці, він не курив, поки не отримав ступінь магістра з машинобудування у Стенфордському університеті й не отримав фінансування на ступінь доктора наук. Знову почавши палити, Мухаммед дав обітницю робити це лише під час вихідних. Через рік докторської програми він курив щодня, а до кінця другого року встановив для себе нове правило: «Цигарки на 10 міліграмів під час роботи, 30 міліграмів, коли не працюю, і 300 міліграмів лише в особливих випадках – щоб відірватися по-справжньому».

Мухаммед не склав кваліфікаційного іспиту для отримання ступеня доктора наук. Він спробував скласти цей іспит удруге й знову зазнав невдачі. Його ледве не виключили з програми, проте йому вдалося умовити викладачів дати йому останній шанс.

Навесні 2015 року Мухаммед твердо вирішив відмовитися від куріння, поки не складе кваліфікаційного іспиту, хоч скільки б часу це тривало. Протягом наступного року він утримувався від канабісу й працював більше, ніж до цього. Його підсумкова доповідь займала 100 сторінок.

– Це був один з найпозитивніших і найпродуктивніших років за все моє життя, – сказав він мені.

Того року Мухаммед склав кваліфікаційний іспит. Увечері після іспиту друг приніс йому канабіс, щоб відсвяткувати. Спочатку Мухаммед відмовився. Але його друг сказав: «Такий розумний хлопець, як ти, в жодному разі не може потрапити у залежність».

«Лише один раз, – сказав собі Мухаммед, – а потім ніякої марихуани до випуску».

У понеділок «ніякої марихуани до випуску» перетворилося на «ніякої марихуани у ті дні, коли у мене заняття», а далі на «ніякої марихуани в ті дні, коли у мене заняття з важких предметів», «ніякої марихуани у ті дні, коли у мене іспити», «ніякої марихуани до дев’ятої ранку».

Мухаммед справді був розумним. То чому ж він не міг усвідомити, що після кожної випаленої цигарки його здатність дотримуватися встановлених ним часових обмежень слабшає? Адже коли він починав вживати канабіс, ним керував уже не розум, а терези «задоволення–біль». Навіть одна цигарка створювала стан нестримного бажання, на який було нелегко вплинути логікою. Під дією цього бажання Мухаммед більше не здатен був об’єктивно оцінювати негайну винагороду від паління порівняно з довгостроковими наслідками. Дисконтування затримки правило його світом.

У випадку Мухаммеда хронологічне самостримування не діяло, а помірне вживання канабісу навряд чи взагалі було можливе. Він мусив знайти інший спосіб – і зрештою зробив це.

Категорійне самостримування

Джейкоб знову прийшов до мене через сім днів після рецидиву. Він утримувався цілий тиждень. Він викинув свою машину у сміття, котре мали вивезти того ж дня. Також він сховав ноутбук і планшет. Уперше за багато років Джейкоб пішов у церкву, де молився за свою родину.

– Не думати про себе та свої проблеми – це була зміна на краще. Крім того, я припинив засуджувати себе. Моя історія сумна, але я можу з цим щось зробити.

Джейкоб зробив паузу.

– Утім, я погано почуваюся, – сказав він. – Я бачуся з вами у понеділок, а до п’ятниці вже думаю про самогубство. Але я знаю, що не зроблю цього.

– Це погіршення обумовлене відмовою від старих звичок, – сказала я. – Нехай ці почуття здіймаються над вами, немов хвилі. Будьте терплячим – і з часом ваше самопочуття покращиться.

Протягом наступних місяців і тижнів Джейкоб зміг утримуватися, не лише обмежуючи доступ до порнографії, чатів та приладів TENS, а й уникаючи «будь-якої форми пристрасних бажань». Він припинив дивитися телевізор, фільми, ютюб, жіночий волейбол – практично все, що було для нього