Клер Бержерон - Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон

9

Монреаль, 25 грудня 1914 року

Різдвяного ранку світанок сходив над свіжим згарищем. Ця трагедія викинула на вулицю багато сімей — переважно українців. В той час коли жарини ще потріскували на згарищі, у підвалі церкви центр невідкладної допомоги уже приймав потерпілих. Пожежа, підсилювана вітром, перекинулася на чотири сусідні будівлі. Пожежникам вдалося припинити поширення вогню, і вони очікували, коли зможуть оглянути руїни. Нічого не було відомо про долю п’яти людей. На підкріплення покликали солдат канадської армії. Потрібна була допомога потерпілим, і їх мали десь розмістити.

Розпростерта на розкладачці, яку надали військові, Олена поволі приходила до тями. Здригаючись від нападу невгамовного кашлю, вона повертала голову то в один бік, потім в інший, намагаючись ковтнути чистого повітря. Раптом зрозумівши, де вона, випросталася.

— Де Віталій? — занервувала вона.

Ліна, яка сиділа біля неї, поклала їй руку на чоло.

— Заспокойтесь, із ним усе добре.

Та дівчина, здавалося, не чула. Окремими шматочками їй згадувалися події минулої ночі. Її почала бити лихоманка. Ліна підвелася й узяла вовняну ковдру, що лежала поряд на столі.

— Накиньте на плечі, зігрієтесь.

— Я не бачу ні Віталія, ні Поліни, ані Толі. Де вони? — занепокоїлася вона, здивована тим, що їх немає. — Вони загинули на пожежі?

Вона скинула ковдру на ноги.

— Поліну відвезли до лікарні, — заплакала Ліна. — На ній багато тяжких опіків — на тілі й обличчі. Швидка допомога відмовилася мене взяти із собою, але ж у мене ще Толя, з ним мав хтось лишитися, та...

— Де Віталій? — скрикнула Олена, перебиваючи Ліну.

Стривоженим поглядом вона обвела приміщення. Єдине, про кого вона зараз турбувалася, це був її брат, і вона його не бачила. Ліжка, на яких лежали постраждалі від пожежі, стояли двома рівними рядами.

Її мовчання стало нестерпним.

— Де він? — благально питала вона. — Скажіть, що він не помер...

— Відпочивайте, солдати забрали його з двома іншими дітьми.

Олена полегшено зітхнула. Щонайменше, він живий.

— Чому вони його забрали? Вони вам сказали, куди його відвезли?

— Військові говорили англійською. Я нічого не зрозуміла з того, що вони казали. Бачите там чоловіка, — вона показала на сивого чоловіка, що схилився над малям, яке плакало, — він був з ними як перекладач.

— І що солдати хотіли довідатися?

— Чи Віталій мій син. Я сказала, що ні, але ви — його сестра.

Олена мовчки чекала продовження.

— Один з офіцерів спитав про ваш вік. Коли я сказала, що вам вісімнадцять, він вирішив забрати Віталія із собою.

— Чому? Ви мали утримати його!

— Я не зрозуміла, але він щось пояснював... Мені шкода, я не добре зрозуміла, про що вони говорили. Хоч я й говорю трішки французькою, але розумію її дуже погано в надзвичайних ситуаціях, коли нервуюся.

— Той сивий чоловік, хіба він вам не пояснив?

— Він повернувся до своєї сім’ї, мабуть, вирішив, що я все зрозуміла.

Їй було ніяково. Відчувши тривогу своєї подруги, Олена взяла її за руку.

— Ви переживаєте за Поліну?

— І за Толю, — додала Ліна.

— Толя? А де він?

Вона раптом зрозуміла, що глухонімого хлопчика теж ніде не видно. Але ж вона пам’ятала, що винесла його з вогню. Вона гучно висякалася.

— Толя рознервувався, — мовила Ліна. — Полінині опіки його налякали. Коли солдати несли сестру на ношах, він побіг за ними й почав їх бити кулаками. Офіцер, який наглядав за операцією, схопив його й підвів до мене. Він щось питав англійською, я не зрозуміла. А потім, мабуть, віддав якийсь наказ, бо вони забрали Толю, а я нічого не могла вдіяти.

— Куди вони його відвезли?

— Я не знаю, Олено, тому так і нервуюся. Але тепер, коли ви прокинулися, ви зможете про все довідатися.

Олена ледь підвелася зі свого ліжка й пішла до сивого чоловіка. Вона майже втрачала свідомість, коли підійшла до нього. Її тіпало.

— Мадемуазель, вам не варто підводитися, — проказав незнайомець, підтримуючи її, щоб не дати впасти. — Фельдшер вам зробив укол, щоб ви відпочили. Ви наковталися диму, коли рятували своїх друзів. Ходімо, я відведу вас на ваше ліжко.

Майже зомліла, Олена дозволила довести себе до ліжка.

— Як вас звати? — запитала вона, сідаючи.

— Артур.

Вона підвела на нього благальний погляд.

— Артуре, сьогодні вранці солдати забрали мого брата і сина моєї подруги. Можете сказати, куди?

— Не хвилюйтеся, він у безпеці. Вашого брата і двох дівчаток, чиї батьки зникли, помістили до сиротинця. Черниці опікуватимуться вашим братом, допоки ви не зможете забрати його.

— Чому до сиротинця? Є ж я, щоб піклуватися про Віталія! Я його родина.

— Ви були без свідомості. А ще сержант, який цим займався, вирішив, що ви занадто юна, щоб опікуватися десятирічною дитиною.

— Але ж є Ліна, ми живемо разом.

— Так, але мадам погано зрозуміла запитання армійського офіцера, бо сказала, що ви й ваш брат не належите до її сім’ї.

Ліна слухала цю розмову, нічого не розуміючи, бо вони говорили англійською.

— Військові забрали Толю, — вела далі Олена, — сина моєї подруги. Ви не знаєте, куди його відвезли?

— Ви говорите про того хлопчика з дивною поведінкою, який бив солдат, намагаючись щось сказати, видаючи горлові звуки?

— Він глухонімий.

— Коли офіцер Ґеллоувей підійшов і сказав йому, щоб той сів, але хлопчик тряс головою й вдарив його ногою. І навіть плюнув на нього.

— І що зробив цей Ґеллоувей?

— Він вирішив, що дитина має психічні вади й наказав відправити його до притулку.

— О Господи! — вигукнула Олена, закриваючи обличчя долонями.

— Можу сказати, що поведінка хлопчика призвела до прикрої помилки, — сказав збентежено Артур. — У надзвичайних обставинах офіцери швидко ухвалюють рішення й не завжди найкращі. Та я бачу, що ви дуже добре говорите англійською. Ви зможете їм усе пояснити.

— Вони сказали вам, коли я можу забрати Віталія із сиротинця?

Вона заходилася від сильного нападу кашлю.

— Відпочивайте, ваш брат у безпеці, у нього все добре. Підете завтра.

Заслабка, вона могла тільки підкоритися.

— Ви надзвичайно смілива людина, — додав Артур. — Я бачив, як ви ввійшли в охоплений вогнем будинок, щоб урятувати друзів — глухонімий хлопчик і його сестра зобов’язані вам життям. Сподіваюсь, що мадемуазель видужає й рубців не зостанеться. Її опіки видалися мені серйозними.

Він повернувся до своєї сім’ї, Олена ж повернулася до Ліни, яка спрагло дивилася на неї, бо нічого зі сказаного не