Майкл МакКланг - Пропала злодійка, Майкл МакКланг

На це їй було нічого відповісти, і я й гадки не мав, яким був вираз її обличчя, бо навіть зі значним фізичним зусиллям, бачив тільки її поношені черевики.

Невдовзі ми прийшли, як я гадав, у Скибку. Вона виявилася видовженою дерев‘яною будівлею, яка в своєму колишньому втіленні, принаймні частково була пивною. Принаймні так мені сказав старий, глибокий запах розлитого пива і пригорілих сосисок. Тепер це був командний центр революції.

Купа людей носила червоно-жовті кокарди Справедливих Хлопців, а точніше Народного Комітету. Панував страшний шум, всі навколо рухалися. Зі своєї незавидної позиції я вловлював тільки обривки розмов і перевернуте мерехтіння натовпу в революційному запалі. Нарешті мене поставили прямо і я побачив, що всі рухалися з якоюсь метою. Гінці швидко підходили і відходили до одного з пів десятка вкритих паперами столів, доставляючи і отримуючи повідомлення з усього міста. В кутках велися гарячі суперечки, в інших кутках під столами спали немовлята. Літній чоловік гострив ножі на педальному точилі на нестійкій антресолі, що виходила на велику передню кімнату, і через перекошені дерев‘яні поручні падали іскри, затухаючи і зникаючи до того, як торкнуться підлоги. Все виглядало як контрольований, цілеспрямований хаос, якщо це не оксиморон. І ця стихійна суміш домашності, бойової готовності й революційного запалу приголомшила мене. Такого я ще в своєму житті не бачив.

Вздовж стіни групка дітей склала крісла у щось схоже на поштовий диліжанс. Двоє з них погодилися, або їх змусили, на роль коней, вони були прив‘язані до нагромадження крісел і галопували на місці; ще троє бігали навколо нестійкої купи і підганяли їх. Гаммонд підійшла і реквізувала два крісла, викликавши в дітей голосне невдоволення.

-- Задля справи! – вигукнула вона, посміхаючись.

-- Задля справи! – крикнули вони у відповідь, піднявши вгору кулаки. Точніше троє з них. Вжившись в роль, коні голосно заіржали.

Гаммонд поставила одне крісло позад мене і моя власна конячка штовхнула мене в нього. Гаммонд встановила друге крісло навпроти мене і сіла сама, розгладжуючи довгу коричневу спідницю.

-- Отже, магістр Хольгрен Анградо, житель Люсерніса, що зараз мешкає в Цитаделі, давай побалакаємо.

-- Що, без сирої камери?

-- Ми обоє знаємо, що без постійного нагляду іншого мага, ти за п‘ять хвилин виберешся з будь-якої діри, в яку я тебе посаджу. Тож ми побалакаємо негайно, або я вб‘ю тебе. Негайно.

-- Тоді давай, балакай.

-- Коли ти прикінчив Штайнера, то змінив баланс влади. Твій вчинок приніс користь раднику Вену. Ти працюєш на нього?

-- Я ні на кого не працюю.

-- Справді? Тоді хто прислав тобі чотири важких скрині з Вулкіна і Бінта?

-- Я сам собі прислав.

-- Звісно, що сам. Саме так і поступає хтось, хто збирається залишити місто; забирає з банку тисячі марок, на випадок якщо йому буде потрібно накупити всякої всячини для подорожі. Наприклад меблів.

-- Ти дуже добре поінформована.

-- Як то кажуть, хто попереджений, той озброєний. Звісно, що ми не спускали ока з Цитаделі.

-- Слухай, Гаммонд, ми можемо продовжувати так весь день, ти ставиш мені запитання і автоматично не віриш моїм відповідям. Або я можу погодитися піддатися Примусу правди.

Вона пильно глянула на мене.

-- Навіщо тобі це робити?

-- Бо в мене немає причин брехати тобі, і на мене чекають пильні справи. Чим швидше ти переконаєшся, що я не становлю загрози тобі й твоїм, тим швидше я зможу зайнятися своїми справами.

Вона не зводила з мене погляд.

-- Що?

-- Нічого. – Вона поклала свої загрубілі від праці руки мені на скроні. Я відчув, як б‘є струменем магія, готова виконати її накази, не така сильна, як моя, але вміла, вміла. І впевнена. Я не опирався.

-- Говори правду, або мовчи, -- пробурмотіла вона. Це була архаїчна, зайва фраза; мені стало цікаво, хто навчив її Мистецтва. Вона відкинулася, надалі пильно вдивляючись в мене.

-- Ну? – сказав я.

-- Ти в союзі з радником Веном?

-- Ні.

-- З його донькою?

-- Що? Ні.

-- Ти вбив Габула Штайнера?

-- Вбив.

-- Навіщо?

-- Бо він прислав до мене найманого вбивцю, який пробив обереги Телемарха.

-- Як йому це вдалося?

Я посміхнувся і промовчав.

-- Ти знав, що вбивство Штайнера порушить баланс влади в Белларіусі?

-- Ні. Я не розглядав таку можливість.

Вона невдоволено цмокнула і похитала головою.

-- Ти хочеш правити Белларіусом?

-- Я волів би, щоб мені вирвали друге око.

-- Тебе хвилює, хто буде правити Белларіусом?

-- Не дуже, хоча можна сказати, що я швидше схиляюся на ваш бік.

Гаммонд фиркнула.

-- О… Я така вдячна. Чому ти настільки зациклений на собі, що тебе не хвилює, хто виграє цю війну?

-- Тому, що я з усіх клятих сил намагаюся забратися до біса з Белларіуса і врятувати когось, а ця проклята Гормом громадянська війна перешкоджає мені на кожному кроці. Час не на моєму боці. В тебе своя справа, а в мене своя.

-- А, так… До речі про це. Ти постійно повторюєш, що хочеш залишити Белларіус, проте ми бачимо, що все, що ти робиш, вказує – ти облаштовуєшся на невизначений термін.

-- Я вдам, що це було запитання. Все складно.

Вона вказала на мої мотузки.

-- Ти і так нікуди не йдеш. Розповідай.

-- Зніми ці кляті мотузки і я розповім.