Розалія Лоренс - Прихисток твоєї помсти, Розалія Лоренс

Розділ 5.2

Микита гучно відсунув стілець і встав. Я здригнулася від його різких дій. Не осмілившись підняти голову, я поглянула у свої тремтячі руки.

— Вийдемо, — грубо сказав він і не зачекавши, пішов зі столу.

Я подумала б, що він це мені каже, поки зі столу не встав Віктор. Коли чоловіки зникли за дверима, я почула гучний видих Макса.

— Ох, внучок розізлився. Надіюся, він задасть жару зятьку, — задоволено сказав Петрович.

— Тату… Що ти таке говориш, — охнула Валерія.

— Бажання, дочку, свої бажання.

Я відчула збоку чужу присутність і нерішуче подивилася. Катерина сиділа, склавши ногу на ногу, а її рука лягла на моє плече.

— Я рада, що тобі підійшла сукня, — підбадьорюючи посміхнулася вона мені.

Вона серйозно? Зараз про сукню говорить. Хіба вона не повинна говорити про те, що я провинилася, злитися на мене.

— Ти не переживай. Вони коли хочуть посперечатися, завжди виходять зі столу, коли дівчатка тут.

Я подивилася, як Валерія щось говорить дівчаткам, а вони поглядають на двері.

— Це через мене… — ледве чутно прошепотіла.

— Нічого подібного. Вони завжди гризуться, — підвищивши голос, заперечила Катерина, хитнувши в бік дверей.

— Так, вони вже близько десяти років такі… — підтвердив Максим.

— Десять років? — охнула.

— Ага, бурий Михась в нас такий. Він не любить таке чути, але він схожий на батька. Як розізлиться, то починає все громити. Так, Артур? — він ткнув в плече брата.

Він сидячи в телефоні, не звертав на нас увагу. Піднявши нахмурений погляд на Макса, він відкинув його руку.

— Відвали, — буркнув і знову витріщився в телефон.

— Громити… — повторила з острахом.

— Макс! — Катерина осудливо крикнула і глянула на мене. — Це вислів такий, нічого по справжньому він не громить.

Вона настільки впевнено це сказала, що я повірила і кивнула. В середині щось відпустило.

— То ти хочеш на філологічний? — перевела тему. — А яку мову? Наскільки я знаю тут не так багато вибору в мовах. Моя подруга вчилася на філолога, то я трохи чула.

— Українська мова і література.

— Ого. Ти до речі дуже добре володієш українською. Звичайно, є не дуже явний акцент, але так все чудово. У нас є українці, які не дуже добре володіють українською, — махнула непомітно в сторону хлопців.

— Я тут з десяти років і зі мною займалися репетитори, — чомусь сказала.

— Мені Макс казав, що ти з Туреччини.

Я кивнула.

— Ох, ваші хлопці такі гарячі, я просто божеволію від них.

Я округленими очима на неї дивилася. Як вона так може говорити при усіх.

— Так тримай своє лібідо при собі, — з напускною огидою сказав Макс.

— Ти б своє навчився тримати, а то вивалюється постійно, — вона попустила погляд нижче… Аллах!

Збоку я почула, як засміявся Петрович.

— Максим! — обурено крикнула Валерія.

— Та чого я відразу!

Артур зі стогоном піднявся зі столу і вийшов з кімнати, щось говорячи собі під ніс.

— Ти старший, — продовжила Валерія.

— Коли це я старшим став? А Микита тоді який? — роздратувався той.

— Зараз його тут немає. Тому по вухах отримаєш ти.

Макс злісно подивився на Катерину, а вона непомітно показала йому язик.

— Ох, Валеріє. Раніше треба було виховувати, — з докором похитала головою Теодорівна.

— Так, мамо, — натягнуто посміхнулася Валерія, — ви праві, треба було раніше виховувати, а то як виростуть до сімдесяти такими буде сумно за онуків.

Очі Макса розширилися до максиму, і він ледве не приснув зі сміху, через що йому довелося прикрити рот долонею.

Обличчя старенької почервоніло, і вона стала схожою на злу відьму. Вона пропалювала поглядом Валерію, але та вже не звертала на неї увагу.

— Нахаба… — злісно прошипіла.

— Вибач, Теодорівно, пізно вже виховувати, — відповів її ж словами Петрович.

Теодорівна зло подивилася на нього. Склавши серветку, вона поклала її на стіл і, елегантно піднявшись на тростині, пішла гордо геть. Я помітила на її обличчі презирство. Чому вона так їх ненавидить?

— Макс, ще раз проявиш не повагу в присутності дівчат, і я тобі то вкручу твої болти. Зрозумів?

— Зрозумів, — буркнув той. Він не сперечався з мамою, але щось мені підказувало, що цей озлоблений погляд на сестру так просто не омине його.

У дверях з'явився Микита. Його очі відразу знайшли мене. Він пильно огледів мене і, закінчивши, відвів погляд.

— Та не з’їли ми твою дружину, — весело підмітив Макс.

— Правильно зробили, — грубо сказав він йому. Підійшовши до мами й сестер, він присів до них. Щось сказавши їм, він поцілував кожну з них.

— Мамо, дякую за сніданок, але ми вже будемо йти.

— Ну добре. Приходьте частіше… — понуро відповіла.

— Постараємося.

— Не злися на батька.

— Не буду.

Впевнена, ніхто не повірив в його слова, але Валерії лишилося лише кивнути.

Микита хитнув дідові й попрямував до мене. Його крок був таким різким і швидким, що я не встигла опанувати свої емоції, коли він вже наблизився. Простягнувши мені руку, я нерішуче прийняла її, і він повів мене. Я не встигла нормально попрощатися, і тільки пискнула щось. Він тягнув мене через весь дім, я старалася не навернутися на підборах, мовчки поспішаючи за ним.

Коли ми вийшли, в обличчя вдарив холодний вітер. Але перед нами відразу опинилася машина, і ми буквально пригнули в неї. Микита нахилився наді мною і застібнув пасок. Це було настільки швидко, що я не встигла навіть збентежитися. Зробивши з собою те саме, ми з великою швидкістю виїхали з території.

Я втиснулася в сидіння і вхопилася за ручку. Примружившись, я боялася дивитися на дорогу. Здавалося, що відкрию і мене знудить.

Відчувши, що швидкість зменшується, я при відкрила очі. Відразу подивившись на чоловіка, я зустріла його стурбований погляд.

— Вибач, не втримався…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍