Юлія Богута - Есміна. Некромантка для слідчого , Юлія Богута

Розділ №11. Хотів, але не хотів

Ранок. Для когось він починався з променів сонця, котрі лоскотали лице. Для когось — з кави, після якої зомбі перетворювався в більш менш живу людину. А для мене сьогоднішній ранок почався з сумнівів. Добрячих таких сумнівів про те, що я роблю, з ким і чому. Після вчорашньої каверзи тієї некромантки я на якусь мить задумалася навіщо взагалі полізла в їхні стосунки й чим це для мене обернеться.

Дивлячись як снігова заметіль накривала місто, мені хотілося сховатися в якусь із цих кучугур і дочекатися під нею весни. Спиняли мене від цього лише згадки з минулого, коли на другому курсі нам доручили відкопувати "проліски". Не хотілося, щоб якісь маги недоучки отак весною мені лопатою тицяли по голові. Вона і при житті не дуже розумна була, то хай хоч після смерті збережеться гарною.

Дорога на роботу не забрала багато часу. Я швидко витерла ноги об килимок і привіталася з черговою. Та вже клювала носом і ледь втримувалася, щоб не впасти головою на стіл. Не давала їй це зробити лише вчорашня бабця, про яку розповідав Рейн. Вона стояла на порозі та знову й знову просила відкрити справу.

— Ну послухайте, мало чого ваш кіт міг заснути на балконі! Мені правда дуже шкода, але зараз й так багато не закритих справ. От де я вам знайду вільних спеціалістів?! — бідкалася міс Нея, витираючи спітніле чоло.

— А якщо я сама знайду його? — вхопилася за слова нещасна, якось косо поглядаючи в мій бік. — Ви відкриєте справу?

— Якщо знайдеться якийсь скажений слідчий, який доведе, що там був магічний вплив, то обов'язково відкриємо! — гаркнула гучніше чергова, запиваючи в один ковток каву. — А поки що дайте прокинутися після нічної зміни, а то я скоро буду не краще за вашого кота!

— Ви так схожі на нього.

— Теж маю поганий вигляд? — Міс Нея здійняла з погрозою брову, відставляючи чашку.

— Що ви! — бабця моментально дала задню, розуміючи, що це не та людина з якою можна було сваритися. — Маєте такий самий чудовий характер!

Поки ці двоє розмовляли, я хотіла було швиденько пройти повз турнікет, але деякі речі були незмінними: вогонь — горів, вода — текла, а моя вдача працювала через одне місце. Побачивши пропуск слідчого, Міс Броукволш швидко схопила мене під лікоть  та моментально потягнула назад на мороз. І от якщо із зомбі вищого порядку я могла справитися з легкістю, то з бабцями в сльозах у мене якось не складалося. Відігравала роль жаліслива натура і розуміння, що я не хочу стати причиною еволюції "бабці, що має вигляд недобитого зомбі" в "бабцю, яку схопить через мене серце і вона приходитиме до мене в кошмарах”.

Всю дорогу до будинку Кет Броукволш я слухала історії про її фамільяра Віліана. Після цих дивакуватих розповідей, як він героїчно рятував дітей з-під автівок, захищав бідних та допомагав безпритульним котам, я не розраховувала побачити повноцінну справу. Але чим ближче ми доходили до її району, тим сильніше відчувався дух смерті. При чому не кота чи містера Рейнальда, а...багатьох малих духів.

— Міс Броукволш? — гукнула бабцю на сходинках, дивлячись, як вона ніби спортсменка поскакала на третій поверх. — А у вашому районі не відбувалося нічого дивного?

— А ти щось відчула, дитинко?! — переможно вигукнула бабця. — Я так і знала! Говорила ж цьому безсовісному хлопчиську, що щось відбувається! А він "бурі магнітні"  та й "бурі магнітні"!

— Які ще "магнітні бурі"..? — не вхопила натяк бабці. — І що за "безсовісний хлопчисько"?

— Та по сусідству живе — Кайл Сноу. Я йому кажу, мовляв, не можуть пташки через якісь там бурі масово розбиватися! А він мені про якісь там поля втирає...що вони збилися з курсу. А який же курс може бути у сов?

— У вашому районі сови розбиваються...? — відверто здивувалася, аж на мить зупиняючись на місці. — А ви казали про це слідчим?

— Та їм не до того було, дитинко...там такий любовний трикутник намалювали, що я навіть не ризикнула сунутися до них з цим. Так, спитала в Кайла — він у нас вчений, в Академії вчиться!

— Має талант? Зараз навчання дороге, не кожен потягне.

— Та ні, скоріше зв'язки. Його тато колись зустрічався з сиреною. Та померла, залишивши на згадку немовля. Ох і важко було йому тоді! — хилитнула головою бабця, відчиняючи двері. — Я як могла допомагала: то їсти приготувати, то придивитися за хлопчиком, то ще щось. Метью на роботі пропадав цілими днями й дуже хвилювався, щоб синок не перевернувся раптово. Але дару йому не дісталося, зовсім бідний...

— Що ви кажете, — задумливо протягнула. Воно й не дивно, союзи між перевертнями та сиренами аж ніяк не були поширеними. Я навіть не могла згадати чи чула взагалі про них. — То що там з вашим котиком?

Квартира пані Броукволш мало чим відрізнялася від інших, окрім духа велетенського кота, котрий не мав собі прихистку і ходив за своєю господаркою. Розмовляти з ним перед господаркою не хотілося — мало як вона могла  відреагувати, тому я попросила її чаю, а сама вийшла на той самий балкон.

Сніжинки летіли в моє обличчя, змушуючи прижмурюватися. Я дивилася на сусіднє вікно і нарешті усвідомила, про що говорив Рейнальд. Цей дім був дійсно побудований так, що між вікнами була відстань в чотири метри. При сильному бажанні, можна було з легкістю з одного балкона перебратися на інший. Тому не дивно, що померлого так швидко побачили.

А от кіт мене стурбував. Він мав той самий знайомий скляний погляд та абсолютне неусвідомлення того, як він помер.

— Чому ж ти не відбивався? — запитала в нього, після розпитування про той вечір.

— Я не хотів.

— Хочеш сказати, що тобі не було боляче? — скептично потерла чоло й зробила глибокий подих.

— Було, але я не хотів рухатись.

Весь наш діалог з ним звівся до того самого дурного "хотів, але не хотів" і я взагалі не могла зрозуміти як це було можливим. Ще більше мене непокоїв в'язкий запах смерті, котрий оповивав весь будинок, ніби густий туман. Тому впокоївши духа кота й попрощавшись з бабцею я вирішила пройтися вздовж вуличок. Вийти далеко не вийшло, бо раптовий дзвінок зіпсував мої плани.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍