Анджей Зем'янський - Солдати гріху, Анджей Зем'янський

освітлених парковок, всюди написи та реклами, завдяки яким він здогадався, що то, хіба, якісь монструозні магазини. Він не міг собі представити, звідки взялися б настілки велика кількість людей, щоб заповнити їх усі. І звідкіля так багато автомобілів, які могли стояти на полях для стоянок, що тягнулися за виднокрай. Що, всім роздають задурно? Куди його завезли? До Бонну? Але ж навіть в фільмах він нічого такого не бачив.

Добив же його вигляд промислового закладу, мимо якого вони як раз їхали. Боже, блискучі установки, білий, немов пара, дим, що виходив з високих труб, та щедре освітлення, що було присутнім тут повсюди. Не так як у нас, тут все світилося і, звісно ж, працювало і в ночі на повну котушку. Капіталісти, псякрев! Нічого не боялися. Ні шпіонив, ні зовсім нікого. Навкруги заводу не було видно навіть огорожі чи охоронників.

Вони переїхали якийсь віадук і, попереджуючі небагато численні машини, їхали далі мимо гігантських суперсамів, як їх колись називали. Вулиця чи шосе навіть трохи нагадувала трасу з автостради А4 до Вроцлава, на якийсь момент його охопила ностальгія, але ж там знаходилися стара, брудна, смердюча цукроварня і якісь хащі, а не естакади; сяючі холодним блиском бензинові станції, охайні офісні будинки та всюдисущі реклами. Нащо їм стільки світла? Навкруги було видно, мов вдень. А може це їм вдалося якось перелетіти до Америки? Там теж, якби то, були білі реєстраційні таблички. Бо ж він не може розпізнати ні одної з моделей автомобілів, яких вони минали. Всі були якісь дивні, округлі, яскраві.

– Що, проснувся?

Чоловік, що сидів спереду на пасажирському місці, обернувся на сидінні. Зацікавлений водій теж зиркнув до заду.

Барський не знав, чи то підняти голову та відкрити очі, чи й далі удавати непритомного. Він вибрав посередню версію. Випростував голову, лише трішки, і відкрив лише одне око.

– Марчін, ти мене чуєш, – настоював чоловік.

– Мммм… – все ще обережно бурмотів той.

– Марчін, можеш вже нічим не перейматися. Ти вже в безпеці.

Як же, як же! Стільки років він був безпечний в лікарні на відлюдді, ніхто від нього нічого не хотів, а тепер якісь викрадення, автомобіль Бонда, його самого перевезли до ФРН чи до Америки. І все це тип називає спокоєм? Ні, міг би видумати щось більш вірогідне. Міг би сказати: "Я прибулець з чужої планети, і ми станемо проводити на тобі дослідження. Але ж не бійся, боліти не буде. Той селянин з Емільчіна теж вижив. Так нічого не бійся".

– Я все тобі поясню, – поволі говорив чоловік. – Тебе хотіли викрасти, але ти вже в безпечних руках. Все у найкращому порядку.

– Ага, – вирішив одізватися Барський.

Як на агента ФБР той чоловік чудово говорив польською. Акценту – нуль.

– Подивись! – Чоловік витяг з кишені посвідчення у шкіряній, прошитій обкладинці. Саме такій, яку мали агенти в закордонних фільмах. – Я є офіцером польської поліції.

А от тут ти, братку, засипався. Барський мало не розсміявся. Таки мали рацію ті, що говорили, нібито ЦРУ – то самі дурні. Все знають, мають надсучасне обладнання, можуть знайти агентів, які послуговуються ідеальною польською мовою, а не знають, що в Польщі міліція, а не поліція.

– Ага, – кивнув він, але обережно.

– Ну, прочитай докладно – чоловік підсовував йому документ під самий ніс.

І справді. Посвідчення підтверджувало, що його пред'явник є над інспектором поліції. Дурні американські. Начиталися довоєнних кримінальних книжок. "Надінспектор" в міліції. Ха, ха, ха… А от цікаво, звідки в Польщі знайшлося б кольорове фото в посвідченні? Звідки б взявся папір такої якості, якісь блискучі пластики і знак, що змінюється в залежності від кута, з якого дивишся?

– Повір нам, – одізвалася жінка, яка сиділа поруч. – Ми і справді польські поліцейські.

Барський повернув голову та подивився на миле обличчя негритянки, в її величезні очі.

– Ага, – ввічливо повторив він, відкрив двері автомобілю і вискочив на ходу.

Швидкість машини була мінімальною, тому його перевернуло лише раз. Марчін обперся на якийсь стовп і через хвильку встав. Не чекаючи, аж ті висядуть з авто, кинувся тікати. Перескочив якусь невисоку огорожу, пробіг між шикарними віллами. І здивований тим, що тут ніхто не тримає собаку, переліз через огорожу з якоїсь дивної, штивної сітки. Все тут блищало. Гнилий Захід, псякрев! Чисті шибки, чисті доріжки, перелізаючи через наступні огорожі, він навіть нічим не забруднився. Марчін змінив напрямок втечі, потім ще раз і випав на іншу вуличку. Добіг до перехрестя і знову почав бігти, міняючи напрямки. Він був дуже добрим в подібних втечах, і навчився цьому не в міліції. Просто Марчін виховувався в дитячому будинкові і часто тікав від власників городніх ділянок, коли вдавалося літо щось поцупити звідти. Повернув ще раз. Є! Автобусна зупинка, на якій чекали декілька осіб. Намагаючись вирівняти подих, він підійшов до них, усвідомлюючи, яку реакцію можуть визвати його піжама та халат. От якби ще знати, в яку країну його викрали. ФРН чи США? Німецької він не знав ні в зуб ногою, англійську вчив досить довго, але знав, що з акцентом у нього не досить добре.

– Excuse me, madam… – Марчін наблизився до якоїсь дівчини. Судячи по вікові та тубі на креслення під пахвою, вона могла б бути студенткою. А це ж хіпі, протиурядові демонстрації, вільний дух. Так що шанси були. – I need a little help.

– Certainly, sir. Just ask, відповіла та з посмішкою вільною англійською, яку Барський ледве розумів.

– I want to go to the Polish embassy. Where it is?

Дівчина всміхнулася ще ширше.

–I’m afraid that you’ve got a minor, almost meaningless problem.

There is no Polish embassy in this country.

–Why not?

–Because we are in Poland, sir, – засміялася дівчина.

Дідусь, який до тих пір обмінювався поглядами з своєю дружиною, зробив крок до них.

– Проше пані, і чого він хоче?

– Хоче до польського посольства.

– А, тоді все ясно. – Мабуть старенький зрозумів все це по–своєму, бо почав стукати себе пальцем в чоло. – А нехай пані скаже йому, що наше найближче посольство знаходиться на Марсі.

Барський стояв шокований, він не міг вимовити ні слова.

– Так ви поляки, – нарешті видавив він з себе.

– Я з Кресів[14], – старенький відсунувся на крок. – Мене,