Крістіна Жиглата - Від любові до ненависті, Крістіна Жиглата

Розділ 12

 

 

Я хотіла заперечити, але не змогла вимовити навіть слівця. У Макса все так просто. Останнє слово завжди за ним і він все вирішує. Я тільки слухаю, приймаю його позицію та дивуюсь…

- Макс ми не ..., - Спробувала сказати, але він мене обірвав.

Ляснувши в долоні, хлопець пройшов углиб гаража і, оглядаючи цілу гору меблів та ящиків, сказав:

- Якщо хочеш встигнути до сестри, треба розпочинати роботу. З чого почнемо?

Я кілька разів розгублено моргнула і пройшла до коробок, у яких були речі мого покійного батька.

- У цих п'яти коробках, все татове, - повідомила. - Тут одяг, деякі предмети з його кабінету. Можливо, хтось помилково поклав документи, які ми шукаємо.

Перебрати одяг і великі предмети декору, буде не складно, і займе менше часу, ніж документи, але все ж таки… Не потрібно виключати того, що можливо нам доведеться переглянути й інші коробки, наприклад, мамині.

Ярий киває і бере першу коробку, я розбираю другу.

Через деякий час всі коробки були розібрані, а необхідних документів ми так і не знайшли.

- Може, треба подивитися в інших коробках? – пропоную.

- А толку... Навряд чи твій батько, тримав компромат на відкритому місці, - раптом повідомляє. - Він розумів, у що вплутався і мав бути обережним. Документи заховані. А ось де саме… Головне питання. Чи був у твого батька якийсь тайник? Можливо сейф чи приховане місце? Де він міг сховати документи?.. Так щоб було поруч, але водночас і не на видному місці? - Міркує, опускаючись на диван, прихований під білим полотном.

Я стомлено опускаюся поруч із хлопцем, але на пристойній відстані і починаю старанно думати над його словами.

Виявляється, що я зовсім не знала батька, тому передбачити його кроки було просто нереально. Він жив своїм життям, був потайливим і багато брехав… Просто неможливо зрозуміти його кроки і розгадати цю загадку.

- Я не знаю... Правда, - шепочу.

- А твоя мати? Чи може вона знати? - Запитує Макс, підсунувшись до мене ближче. Я помічаю це з якоюсь настороженістю, але не роблю жодних дій.

- Мама досі вірить, що тато найкращий чоловік у світі, що він любив нас і старанно працював заради нашого блага. Про його брехню вона точно не підозрювала. Він ніколи не тримав документів, пов'язаних з роботою, вдома. У нього «нібито» був офіс, але де він був… Я не знаю, - відповідаю, знизавши плечима. – Можливо, мама знає… Я можу спитати.

- Не потрібно. Мої люди проб'ють. Але мені здається, що як такого офісу взагалі не існує. Швидше за все, його так званий «офіс» знаходився у тих людей, з якими він працював. І навряд чи він ховав би там компромат. Це має бути у вас вдома. Поруч з ним. Можливо, був сейф чи інші схованки.

- Будинок уже проданий, тож ми вже не дізнаємось правду, - відповідаю.

- Я дізнаюся. Розберусь.

- Добре. А мені що тоді робити? - Запитую, подивившись на хлопця, який уже сидів поруч.

Рука Макса накриває мою долоню. Я мимоволі напружуюсь, але не висмикую свою руку. Просто не можу. Почуваюся так, ніби паралізувало.

- Ти, поки відпочивай і готуйся до вечірнього побачення. Ми поїдемо до ресторану, тому… хочу бачити тебе у гарній сукні, - відповідає, потягнувши мене за руку, тим самим змушуючи привалитися до нього всім тілом.

Потім слідує ніжний, довгий і дуже трепетний поцілунок, який змушує мене позбутися всіх здорових думок. Язик Ярого прослизає в мій рот і починає нахабно господарювати там, стикаючись з моїм язиком і торкаючись піднебіння. По тілу тут же розливається блаженне тепло, збираючись унизу живота солодкою патокою. У жилах наче скипає кров, на шкірі виступають мурашки. Дрібне тремтіння охоплює моє тіло.

Це ніби вище за хмари… Це найбільший пік блаженства. Екстаз.

Я стогну в рот Макса, не стримуюсь, даючи йому якесь зелене світло. Чоловік охоплює мою талію, тягне на себе, змушуючи осідлати свої стегна та пробирається руками під мою футболку. Я не відсторонююся, хоч трохи страшно... А навпаки притискаюсь до Ярого, вигинаючись дугою в його руках.

- Охрініти, - хрипить він, оцінюючи мою реакцію на нього.

- Пробач… - шепочу. - Я не знаю, що на мене найшло, - намагаюся виправдатися, упираючись долоньками в груди хлопця.

  - Ти відповідаєш мені... І це саме офігенне, що могло зі мною статися, - каже хлопець мені в рот, сильніше притискаючи до себе. Не дозволяючи відсторонитися. - Наш секс буде самим неймовірним... Я не байдужий тобі, дівчинко, - робить висновок.

Я заперечливо хитнула головою.

- Ні, Максиме, я…

А він знову цілує, вириваючи з мого горла ще один стогін. Доводячи мені, що я брешу сама собі, і що він правий.

- Не варто цього боятися, - хрипить він, знову усуваючись. - Бути моїй не так погано. Я ніколи тебе не скривджу і нікому не дозволю цього зробити, - обіцяє, притискаючи до себе. І я піддаюся, більше не заперечую. Притискаюся до його грудей, і жадібно вдихаю його запах… Запах, який змушував мене збуджуватись.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍