Мiла Морес - Магія призначення, Мiла Морес

- Це не ваше? - дивлюся в карі очі Калеана.

- Ні, мені зброя ні до чого.

У ящику лежить невеликий пістолет. Я вперше бачу зброю, але навіть не піддаю сумніву, що вона справжня, вогнепальна.

- Ви думали, що я зайшла за цим?

- Тепер розумію, що ні.

- Значить, це належало моєму батькові... Паспорти, зброя... Що це все означає?

Мої очі розбіглися, я вже не можу зосередитися на чомусь одному, надто багато думок застрибнуло в голову, ніби в експрес. Гладжу лоба долонею, несвідомо накручую локон на палець. Калеан зосереджено дивиться на мене, я відчуваю його погляд на собі, але не підводжу голови, щоби не зустрічатися з його очима.

- Я можу це забрати? – стискаю в руці блокнот та фотографію.

- Звичайно, якщо це належить вашій родині, - відповідає спокійним тоном, надто незвичним для Айсберга.

- А можна зброю залишити тут? – цього разу я підвела очі. – Я не знаю, що з ним робити.

- Хай поки що полежить.

Я кивнула і піднялася на ноги. Мій погляд потуплений, я хочу скоріше вивчити те, що потрапило мені до рук. Побіжно переглянула записи в блокноті, прогорнувши його, зрозуміла, що розбиратися з текстом доведеться довго. Мені потрібно більше часу і бажано наодинці із собою.

- Вибачте, я піду.

- Добре, міс Мондал.

Схоже, він уже пробачив мені те, що я копалася в його ящиках без дозволу. Я просто вийшла за двері, поплелася до Аліти, але її на місці не було. Весь офіс спорожнів, зараз на роботу заступив інший поверх, ми можемо відпочивати. Тільки як мені тепер дістатись додому? Сиджу в роздумах у кімнаті відпочинку, так само притискаю до себе товстий блокнот. Вирішила одразу погортати його, якщо вже робити нічого. Усередині кілька сторінок із записаними номерами телефонів, починаючи від мого та маминого, закінчуючи садівником. Багато імен мені знайомі, деякі – ні. Але я не здивувалася. Батько спілкувався з різними людьми, з магами всіх рівнів, часто бував у від'їзді по роботі. Коли відкривалася нова магічна філія, він не з'являвся вдома тижнями. Ми з мамою дуже нудьгували, хоч і не подавали виду.

- Міс Мондал, чому ви тут? - Несподівано увійшов Калеан, від чого все моє тіло здригнулося.

- А що ви тут робите? - Відповідаю запитанням, ніби і не повинна була удостоїти його роз'ясненнями.

- Взагалі-то я начальник і не зобов'язаний вам відповідати, - дивиться на мене запитливо, чекаючи, що я виправдовуватимуся.

- Я спізнилася на автобус.

Його брови піднялися, очі стали ще виразнішими, губи здригнулися в легкій усмішці.

- А інші автобуси вже не ходять? - Тон напівствердний, я кивнула. - Давайте я вас підвезу, мені неважко.

- Дякую, не треба, - відмовляюсь спішно.

- Тобто ви краще ніч тут проведете, ніж подасте мені руку? Адже ми вже торкнулися один одного, немає необхідності ухилятися від цього.

- Справа не в цьому.

- А в чому? - Досі не опустив брови, поздовжні складки на лобі продовжують видавати здивування.

Я опустила очі, так само сидячи на м'якому дивані. Начебто треба погодитися, вибору немає, але не можу ж я опуститися до того, щоб просити свого нещодавнього ворога допомогти мені дістатися додому. Соромно, от і все.

- Ходімо, міс Мондал, покажіть мені, куди вас доставити.

- Не треба, я сама впораюсь.

- Вперта.

Він підійшов і взяв мене за руку, але я миттєво відсмикнула свою. Знов здивований погляд зверху вниз. Я починаю тремтіти.

- Не торкайтеся до мене, - мої груди високо здіймаються від хвилювання, не можу стримати фізіологію, вже всім тілом тремчу.

Калеан делікатно кивнув і пішов. Просто зник з моїх очей. Не встигла хвиля хвилювання розтанути, як він ще раз з'явився в приміщенні.

- Вас підкине Аліта, - з цими словами він махнув трьома пальцями в мій бік, я заплющила очі, а коли відкрила, виявила себе на чужому ліжку в розкішній кімнаті.

- О, люба, ось і ти. Калеан сказав, що заглянеш. Я дуже рада, - Аліта сидить за туалетним столиком, пудрить обличчя. - Ми зібралися в паб, не хочеш з нами? Настрій не дуже, але традиціям не змінюємо. Не хочеться упустити жодного мага з новеньких. Там щодня оновлення.

Я намагаюся відійти від шоку, слухаючи плавне жіноче мовлення.

- Ні, я воліла б опинитися вдома, у своєму ліжку, - оглядаю покривало на якому сиджу, воно бездоганно красиве, як і всі деталі в кімнаті. Обстановка відповідає власниці – розкішна.

- Я тебе доставлю додому по дорозі, мені ще потрібно кілька хвилин. Зачекаєш?

- Звичайно, - говорю невпевнено.

У компанії будь-якого з Нотрилів почуваюся дитиною. Не знаю, спеціально вони підкреслюють це, чи в мене недовірливість підвищена. З Алітою простіше, але все ж таки вона говорить, як моя мати, таким же повчальним тоном.

- Ені, як ваші стосунки з Калеаном?