Джулія Рейвен - Блогерка для бандита, Джулія Рейвен

Розділ 6.2.

— До весілля? Ем... ну добре, — поспіхом погоджуюся з хлопцем і непомітно штовхаю Олену до відкритих дверцят, щоб якомога швидше чкурнути.

Добре, що в мене така кмітлива помічниця, відразу зрозуміла, що я хочу зробити. Міша, як і його господар, видно зовсім не дружить з головою, якщо думав, що я на подібне погоджуся. Яке в біса весілля?

— Злато, нам потрібно їхати. Дим скоро буде вдома, — Міша напружився, ніби щось запідозривши. — Не дуркуй.

— Добре-добре, зараз. Тільки мені в туалет потрібно, я на хвильку збігаю за зупинку попісяти, — нахабно брешу і блискавично вистрибую з високого позашляховика слідом за помічницею.

— Олено, біжи! Біжи! — кричу як божевільна і щодуху біжу поруч з нею.

Від страху ноги підгинаються, невідома місцевість лякає, куди сховатися незрозуміло. Навколо непроникна темрява. Кілька самотніх дерев, маленьких кущів і дорога. Безлюдна і абсолютно пуста. Все. Ніяких підказок, де можна причаїтися від переслідування бандита. Нічого. 

Голосні лайки і обіцянки Міші за спиною, що нам не жити, лише додають сил і мотивації бігти далі. Бігти галасвіта, аби не спіймали.

Прохолодне нічне повітря вривається в мої легені, змушуючи серце люто калатати, дихання перетворюється на рвані вдихи.

— Злато, за мною, — захекавшись, наказує Олена, а я не смію заперечити.

Повертаю праворуч за помічницею і поглядом натрапляю на непомітний дерев'яний будиночок. Схожий на житло серійного маніяка з дешевого фільму жахів, але у нас немає вибору — нас переслідує теж не дуже доброзичливий хлопець.

Треба просити про допомогу.

Майже одночасно з Оленою застрибуємо на ґанок і гарячково починаємо барабанити по шорстких дверях.

— Допоможіть, будь ласка! — тільки й встигаю крикнути, перш ніж двері широко відчиняються, і одразу ціпенію від жаху. На нас направлено дуло рушниці. Великої мисливської рушниці, або як вона там називається.

— До-по-мо-жі, — слова боляче застрягають в горлі, і я боюся зробити зайвий вдих, щоб не ризикнути раніше часу втратити життя.

Так і знала, що на маніяка натрапимо.

— Хто такі? — сердито гарчить господар, не забираючи своєї рушниці. Обличчя його погано видно, але судячи з його зморщених рук, то це літній чоловік.

— На нас по дорозі напали бандити, — Олена швидше за мене виходить зі ступору, — і тепер один з них переслідує нас.

— Повії? — сухо питає він.

— Ні, — в тон йому відповідаю, хоча саму розривало від обурення. Сьогоднішні просто-таки вечір образливих компліментів, — просто потрібна допомога.

— Заходьте, — поблажливо дозволяє він і, нарешті, опускає свою жахливу рушницю.

Не встигаю я переступити поріг будинку, як мене смикають за спортивну кофту назад.

Господи, ні. Ну чому мені так не щастить? 

— Далеко зібралася? — хрипкий голос Міші і збите дихання біля вуха, і я ледь не плачу від безсилля. Адже майже вийшло.

— Ану відпусти її, хутко! — страшний рев господаря будинку вибухнув на всю округу. Чоловік вибіг на ґанок і майже в обличчя моєму переслідувачу приставив знайому рушницю. От дарма подумала, що він маніяк. Нормальний такий мужик.

— Так, відпустив її! — схована за спиною господаря, сміливо вимагала Олена. — Не думай, що налякав нас.

— Ну… я чекаю, — чоловік явно втрачав терпець.

Трохи зволікаючи, Міша примирливо підняв руки і все ж відпустив мене. Я тінню прослизнула до помічниці і подумки раділа, що врятувалася.

— А тепер пішов геть звідси! — загрозливо наказав господар будинку. — Я рахую до трьох.

— Oдин...

— Злато, — швидко змінивши тон на доброзичливий, Міша додав:

— Ти ж розумієш, що в Дима будуть неприємності через тебе. Він при всіх оголосив про заручини, врятував вас, дуреп, а ти ось так підставиш його і втечеш, як остання паскуда?

— Два...

— Я...я... йому не наречена, — різко випалила, сподіваючись, що це мені хоч якось допоможе. — Діма все вигадав. Ніякого весілля не буде!

— А типу я не знаю, — важко зітхнувши, Міша картинно закотив очі. — Я його права рука, і про таке дізнаюся першим, що б там Діма не казав. Злат, за таке можуть і вбити. Цеглина не любить, коли з нього роблять ідіота. Він спочатку розбереться з Дімою, потім прийде за тобою і тобою, — хлопець кивком показав на пониклу Олену. — І тоді я навіть боюся уявити, що буде.

Страшні картинки нашого майбутнього калейдоскопом пронеслися перед очима. Як би сумно це не звучало, та Міша має рацію. Ми самі потрапили туди, куди не варто було пхати навіть носа. Але давати задню пізно. Треба щось вирішувати.

— Три...

— Зачекайте, — я обережно беру чоловіка за плече. — Не треба. Ми самі.

— Я ні чорта не розумію, — вилаявся господар будинку, переводячи погляд з мене на Мішу і назад. — Що ви тут влаштували? То їм потрібна допомога, то вже не потрібна.

Я проігнорувала його гнівний випад і відчайдушно розмірковувала, що ж робити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍