Луїза Мей Олкотт - Маленькі жінки. I частина

компліменти просто сміттям. Але я б хотіла, щоб у Лорі все було добре. В нього немає матері… Мармі, скажи, чи може він прийти до нас у гості?

– Так, Джо, ми будемо дуже раді твоєму маленькому другові. Сподіваюся, Мег пам’ятатиме, що діти мають бути дітьми, поки є така можливість.

– Якщо ти кажеш про мене, то я вже не дитина, я вже виросла! – зауважила Емі. – А що ти скажеш, Бет?

– Я думала про нашу подорож прочан, – відповіла Бет, не почувши жодного слова. – Як ми вийшли з Трясини відчаю через хвіртку? Тоді ми вирішили бути хорошими й слухняними. Тепер нам треба піднятися на Пагорб. Але прохід туди дозволяється лиш тим, хто вчинив щось справді добре. І мені спало на думку… можливо, цей будинок, повний чудових речей, стане нашим Небесним містом?

– Спочатку ми маємо дістатися до левів, – сказала Джо так, ніби їй найбільше з усіх сподобалася ця ідея.

Розділ шостий

Бет знаходить Небесне місто

Будинок пана Лоуренса справді виявився схожим на райський куточок. Щоправда, аби впевнитись у цьому кожній з сестер довелося здобути перемогу над левами. Причому одним з найстрашніших вони вважали пана Лоуренса. Але згодом, особливо після того, як він відвідав пані Марч, мовив до кожної з дівчат добре слово, вони перестали його боятися. Точніше – його перестали боятися всі, крім Бет.

Іншим левом була їхня бідність, яку дівчатка відчули гостріше після знайомства з Лорі. Їм було прикро, що вони не можуть прийняти його на належному рівні. Але пройшло ще трохи часу, і стало зрозуміло, що Лорі на це не зважає, більше того – вважає їхню сім’ю справжніми благодійниками. Він справді був дуже вдячний сімейству Марч за теплоту та щирість. Тож дівчата засвоїли одну істину – обидві родини по-своєму багаті і по-своєму бідні. Тож треба намагатися обдарувати іншого кращим з того, що маєш. Зрозумівши це, дівчатка перестали мучитися.

Це був час усіляких приємностей, нова дружба розцвіла, мов весняна квітка, і кожен день приносив Лорі радість. Одного разу він навіть сказав по секрету своєму вихователю, що «сімейство Марч славиться прекрасними дівчатами».

Вони теж були в захваті від Лорі, і з ентузіазмом юності прийняли його у свою маленьку компанію, намагаючись ділитися з ним тим кращим, що мали. Лорі відчув себе зовсім по-іншому. Дружба дала йому більше, ніж сотня навчальних закладів, адже він нарешті пізнав невинну та простодушну дівочу ніжність, якою був обділений майже з дитинства: в нього не було ні матері, ні братів, ні сестер. Тож, занурившись у динамічну атмосферу сімейства Марч, Лорі зрозумів, наскільки він втомився від книжок. І враз усвідомив, що його минуле життя було схоже на летаргічний сон. Лорі майже перестав читати і займатися науками, тому що реальний світ людей приваблював юну душу набагато більше. Більше того, навіть став прогулювати заняття. Тож пану Бруку, вихователю Лорі, нічого не залишалося, як доповісти пану Лоуренсу про це.

– Нічого страшного, – на превеликий подив вихователя відповів пан Лоуренс. – Нехай відпочине, а потім нажене. У тому будинку живе розумна пані. А вона вважає, що хлопець вчиться занадто багато, тож йому потрібно розважитись в молодій компанії. Гадаю, вона має рацію, бо я надто опікав хлопчика, ніби його бабуся. Тож хай робить те, що йому подобається. А в цьому маленькому жіночому монастирі він точно не втрапить у якусь халепу. Пані Марч робить для нього більше, ніж ми нині можемо зробити.

Яких тільки забав не вигадувалося в будинку пані Марч! Діти ставили вистави, грали в «живі картини», а іноді навіть влаштовували маленькі вечорниці. За гарної погоди каталися на ковзанах і санях.

Коли Лорі запрошував сестер до себе, Мег розгулювала по оранжереї, милуючись квітами, Джо годинами просиджувала в бібліотеці й часто дивувала пана Лоуренса своїми аналітичними роздумами, Емі копіювала картини й насолоджувалася оздобленням будинку. Лорі грав роль гостинного господаря замку, і, слід завважити, що виходило це в нього непогано.

Тільки Бет через свою сором’язливість не навідувала Лоуренсів. І хоч безупинно мріяла пограти на прекрасному роялі, однак не могла наважитися піти з сестрами до цієї «обителі блаженства», як називала будинок сусідів Мег. Щоправда, одного разу все-таки склала компанію Джо, але погляд пана Лоуренса з-під тяжких, навислих брів, його голосне «Гей!» відбили в неї охоту навіть наближатися до обійстя. Вона не розповіла про цей випадок матері, але ні вмовляння сестер, ні спокуса пограти на роялі не давали бажаного результату.

Але якось про цю історію дізнався сам пан Лоуренс і одразу вирішив все залагодити. Під час одного з коротких візитів до пані Марч, він заходився розповідати про музику, великих співаків, знаменитих піаністів та прекрасні органи, які йому пощастило чути. Це були надзвичайно живі історії, сповнені смішних подробиць. Бет, яка, побачивши старого пана, забилася у найтемніший куток вітальні, тепер слухала його, немов заворожена. А потім, не усвідомлюючи що робить, повільно попрямувала до гостя, підійшовши впритул до спинки його крісла. Очі її округлилися, щоки стали рожевими від захоплення, вона ловила кожне слово старого пана.

У ту ж мить, вдаючи, що ця ідея щойно спала йому на думку, пан Лоуренс сказав:

– До речі, пані Марч, хлопчик зараз мало займається музикою. Зізнаюся, я радий цьому, бо, як на мене, він надто сильно нею захоплювався. Але рояль псується, коли довго стоїть без діла. Може, хтось із ваших дівчаток приходив би і грав, аби рояль тримав лад. Ви не проти?

Тут Бет не втрималася й вийшла наперед, міцно стиснувши кулаки, щоб не заплескати в долоні від радості. Від самої лише думки, що їй дозволять грати на такому чудовому інструменті, в неї перехопило подих. Але перед тим, як пані Марч щось встигла відповісти, пан Лоуренс, хитнув головою та посміхнувшись, продовжив:

– Тій з дівчаток, яка захоче прийти пограти, абсолютно немає чого соромитися, – мовив він. – Я цілими днями сиджу у своєму кабінеті в іншому кінці будинку, тож гра мені не завадить. Лорі теж часто не буває вдома, а слуги після дев’ятої години у вітальню не заходять. Тому дівчинці не треба буде когось бачити чи розмовляти з кимось.

Тут пан Лоуренс піднявся, ніби збирався йти додому. Сталося це саме в той момент, коли Бет нарешті зібралася подякувати йому: вона була така щаслива, що зможе, нарешті, грати на гарному інструменті. Аж ось пан Лоуренс знову заговорив:

– Тож передайте, будь ласка,