Ярослав Йосипович Мельник - Маша, або Постфашизм

переслідувати й убивати його, одночасно... стверджуючи звичку пригноблювати, переслідувати й убивати. Чого ж дивуватися, що християнство не змогло перемогти звірства? Воно само замішано на звірстві. Адже всі наступні покоління християн жили за рахунок мук і за рахунок тіла (тіла поїдали) живих істот, без особливих понять про ці муки. То як же в такому заснованому на аморальності суспільстві могла перемогти горезвісна “людяність”? Христос не довів свого поняття “людяності” до кінця, не поширив його на все живе, на весь світ. Як у іудеїв Бог був лише Богом іудеїв, а не всіх людей, так у Христа Бог — це Бог тільки людей, а не всього живого. Він милосердний до сльози людини, але сльоза теляти йому байдужа».

Отже, згідно з Б. Соловйовим, пафос християнства потрібно довести до кінця, зробивши цей пафос глобальним. У який спосіб? І, основне, до чого це призведе?

Ось тут закінчується моє розуміння пана Б. Соловйова. Тому що, підносячи свій пафос все вище і вище, президент новоствореної партії не пропонує жодних реальних рішень, як того можна було очікувати.

Далі буде

16

Особливого бажання їхати на зустріч із представником консервативних гуманістів у мене не було. Але я поїхав, бо ще менше сенсу було залишатися на фермі з Ельзою, Альбертом, який уникав мене, і зі сторами. Здається, я почав краще розуміти Дубова.

Зустріч проходила в просторій квартирі Дубова, куди набилося чимало знайомих облич. Присутні зустріли мене вигуками, чого ніколи не було, коли я бачився з тими ж людьми на роботі. Сама атмосфера була незвичайною: я раптом відчув себе неначе серед змовників. Хоча Дубов уже подав у Комітет з друку заяву про реєстрацію газети.

Через півгодини прийшов Дорман — той самий хлопець у шкірянці. Щойно він увійшов, усі замовкли, вражені.

— Знайомтеся, Ганна.

Він підводив її до кожного, і Ганна мило посміхалася на знак вітання. Вона була струнка, з каштановими очима, що дивилися аж ніяк не безглуздо, в довгій білій сукні нижче колін. У великому вирізі виднілися півмісяці її сніжно-­білих грудей. Це була звичайна жінка, і водночас усі відчували і бачили, що вона істота з іншої планети — дивна, яка трохи відлякувала, але тим і притягувала. Вона рухалась особливо, з ледь помітною обережністю, і в її рухах була незрозуміла дикість: вона сприймалася як щось абсолютно незвичайне. Коли вона сіла, трохи розставивши ноги, в її позі відбилася та співвідносна з вульгарністю природність, якій наші жінки, вважають себе людьми, протиставляють свою співвідносну з «культурою» штучність. У її «посадці» було щось таке, що всім говорило: перед ними сидить тварина. Вдягнена в сукню, причесана, навчена посміхатись — але тварина. Можливо, це був усього лише «не той» кут між розведеними ногами або не той нахил голови, тулуба.

— Сідайте хто де бачить, — запросив Дубов, вказуючи на м’які крісла, розставлені у два ряди напівколом.

Мені випало сидіти майже навпроти основних гостей. Дивне це було почуття — вперше сидіти в одному товаристві зі стором, одягненим, як людина. Вітатися з ним, як із людиною, пропонувати йому, як людині, напої (хтось із жінок саме приніс з кухні тацю зі соками). Я бачив, як Ганна взяла сік, посміхнулася на знак подяки, кивнула головою. Це була приголомшлива картина: людина обслуговувала стору. Під час сільських свят ми теж, заради жарту, пере­одягали іноді сторів у людей, садили навіть за стіл. Але тільки щоб розвеселити себе. Ніхто й не думав обслуговувати: їх незабаром гнали палицею в коло, щоби вони там танцювали, а потім, батогом, вже роздягнених — до хліва. Це була худоба, не більше того.

— Друзі, — сказав Дубов (він сидів поруч із Дорманом, трохи розвернувши до нього крісло), — ми зібралися тут, щоби почати нашу справу. У першому номері ми спробуємо дати звіт про сьогоднішню зустріч, яка, сподіваюся, допоможе нам більш детально викласти суть проблеми. Пан Дорман зі своєю... е-е... подругою люб’язно погодилися відвідати нас і відповісти на запитання, які всіх тут цікавлять.

Запитання посипалися одне за одним. Хлопець у шкірянці відповідав жваво, ні секунди не замислюючись, все для нього було ясно.

— Але ж ви розумієте наслідки? — питала Ліна, яку я знав іще з Інституту журналістики, — елегантно вдягнена особа років тридцяти. — Роблячи зі сторів людей, ви не можете не думати про нашу цивілізацію, яка без сторів немислима. Що буде з нею?

Дорман подивився Ліні в очі й сухо відповів:

— Її не буде. Вона не повинна існувати.

— Але це легко сказати! Що буде з людьми, з усіма нами? Ви говорите про «істину», про те, що «істина — дорожча за все». Волаєте до нашої «совісті», «до почуття справедливості». Але для людини остання істина — вона сама, її життя. Ви хочете, щоб людина визнала якусь «істину», яка скасовує саму людину та її життя? Якщо я, скажімо, вирішу, що мої стори — люди, й одягну їх у сукні (вона кинула погляд на Ганну), перестану їх доїти, їсти їхнє м’ясо, бо не хочу бути людоїдкою...

— Ну, і що тоді? — запитав Дорман.

— Тоді... — Ліна на мить затнулася. — Як? Ви ще питаєте? Якщо ви і ваша партія відповідальні люди, ви повинні не просто «будити совість» і «волати до істини», а подумати і про мене: як бути в цій ситуації мені? Зі сторами в сукнях?

— Жити з ними як рівна з рівними, — відповів Дорман.

— Це легко — сказати. А як? Як жити? Не можуть же стори в сукнях жити у хліві серед гною. Я що, повинна їх до своєї кімнати селити, чи що? Чи до кімнати моєї дочки? А може, мені дочку відправити жити у хлів?

— Якщо у вас є совість, ви не будете до себе подібних ставитися як до тварин.

Ліна — довга, худа, зі запалими щоками — підвелась і, вибачившись, підійшла до вікна, закурила.

— Я дивуюся вам, — сказала вона. — Ви щоразу відповідаєте не по суті. Ви глухі до мене, до суспільства, в якому живете. Перш ніж каламутити людям мізки і ятрити їхню совість, ви мали би подумати, як зробити так, щоб вони, переставши доїти і поїдати сторів та використовувати їхню працю, не померли. Але вам, я бачу, все одно, що буде зі мною, з моїми дітьми. Щодо вас, то ви, сподіваюся, живете зі своєю... подругою на гроші вашої партії — ви ж професійний борець, я так зрозуміла? А у мене немає партії, яка би мене утримувала, поки я буду шити для своїх сторів костюми та сукні й корчити з себе благородну істоту.

Пролунали оплески. Я теж не втримався — настільки точно