Станіслав Лем - Едем, Станіслав Лем

жовтою смужкою, яка спускалась із широкої сідловини між двома пагорбами, за кілька сотень метрів од екіпажників сунулося щось прозоре. Воно слабо поблискувало на сонці, наче напівпрозоре колесо зі спицями, що швидко обертається. На мить воно злилося з небом, стало майже невидимим, а спустившись до підніжжя схилу, засяяло ясніше, мов клубок, що обертається, з великою швидкістю помчало по прямій, поминуло купку дерев-легенів, сліпуче блиснуло на їхньому темному тлі й зникло в гирлі далекого яру.

Лікар обернувся до товаришів; обличчя його ледь зблідло, очі палали.

— Здорово, га? — сказав він і блиснув зубами, мовби усміхаючись, але в очах його затаїлася тривога.

— Чорт, забув бінокля, дай-но свого, — обернувся до Кібернетика Інженер. — Театральний, — зневажливо буркнув він і віддав бінокль назад.

Кібернетик стиснув у долонях скляний приклад електрожектора, мовби прикидаючи, скільки він важить.

— Як на мене, то ми озброєні просто сміховинно, — промимрив він із сумнівом.

— Чому ти думаєш зараз про боротьбу? — невдоволено запитав його Хімік.

Якусь хвилину вони мовчали, оглядаючи околиці.

— Ходімо далі, чи що? — несміливо запропонував Кібернетик.

— Звичайно, ходімо! — відповів Координатор. — А ось і другий! Дивіться!

Ще одне тьмяне сяйво, яке мчало набагато швидше, ніж попереднє, посувалося зигзагоподібною лінією поміж пагорбами; кілька разів воно, здавалося, пливло зовсім низько над поверхнею планети, а коли через хвилину помчало прямо на людей, вони згубили його з очей; тільки коли воно звернуло вбік, знову з’явилося розмазане, з тьмяним блиском — колесо, що шалено крутилося.

— Якась машина, чи що... — буркнув Фізик і, не відриваючи очей од сяйва, котре, дедалі зменшуючись, губилося вже серед хитливих гаїв, торкнувся плеча Інженера.

— Я закінчив політехнічний інститут на Землі, — раптом відповів роздратованим тоном Інженер. — У всякому разі... — додав він, мить повагавшись, — там, усередині, щось є... випукле, наче головка пропелера.

— А й справді, в самісінькому центрі щось сліпуче блищить, — підтвердив Координатор. — Якою завбільшки може бути ця штуковина, як гадаєш?

— Якщо он ті дерева, що внизу, такої самої висоти, як і ті, котрі в яру... то не менше десяти метрів.

— У діаметрі? Я теж так думаю. Щонайменше десять.

— Обоє зникли там, — Лікар показав на останню лінію пагорбів, яка затуляла дальшу перспективу. — А втім, ми теж туди подамося, правда ж?

Він почав спускатися схилом, розмахуючи руками. Інші заквапилися за ним.

— Нам треба приготуватися до першого контакту, — сказав Кібернетик, то кусаючи, то облизуючи губи.

— Того, що станеться, ми не в змозі передбачити. Спокій, розважність, самовладання — тільки це може нам допомогти, — відповів Координатор. — Але, мабуть, буде краще, якщо ми перешикуємося. Один — розвідник — попереду та один ззаду. І трохи більше розтягнімося.

— Чи варто нам іти так відкрито? Мабуть, буде краще, якщо спершу постараємося побачити якомога більше, поки нас не помітили, — швидко сказав Фізик.

— Ну... спеціально ховатися не варто, бо це завжди викликає підозру. Але, певна річ, чим більше ми побачимо, тим вигідніше для нас...

Обмірковуючи тактику, вони спустилися і, пройшовши кількасот кроків, досягли першої загадкової лінії. Вона трохи нагадувала слід старого земного однолемішного плуга — ґрунт був мілко переораний, мовби розпушений і викинутий пообіч борозни завширшки як дві долоні. Порослі мохом борозни, що трапилися їм на шляху під час першої вилазки, були таких самих розмірів, але істотно відрізнялися між собою: там ґрунт пообіч борозни був голий, а вона поросла мохом, а тут, навпаки, через суцільний покрив білястих лишайників бігла смуга перемеленого, оголеного ґрунту.

— Дивно, — сказав Інженер, підводячись із колін і витираючи вимащені глиною пальці об комбінезон.

— Знаєте що? — озвався Лікар. — Я гадаю, що ті борозни, на півночі, мабуть, дуже старі, давно закинуті, й через те вони заросли тутешнім, райським мохом...

— Можливо, — припустив Фізик, — але що воно таке? Явно не колесо — слід від нього був би зовсім інший.

— А може, все-таки якась сільськогосподарська машина? — підказав Кібернетик.

— І що ж вона, по-твоєму, обробляє смугу ґрунту завширшки десять сантиметрів?

Вони переступили борозну й подалися далі, навпростець до інших. Досягли вже, по суті, краю ліска, котрий глухим шумом заважав розмові, як раптом ззаду долинув пронизливий, тужний свист. Люди інстинктивно сховалися за дерева й побачили вгорі над лугом вертикальний сліпучий вихор, який мчав по прямій із швидкістю кур’єрського поїзда. Його край був темніший, а центр яскраво світився то фіолетовим, то оранжевим вогнем. Діаметр цього центру із сочевицеподібними виступами становив від двох до трьох метрів.

Тільки-но сліпуча машина випередила їх і щезла, вони рушили далі в тому самому напрямку. Лісок закінчився, і прибульці тепер йшли широким відкритим простором, почуваючись непевно і раз у раз озираючись на всі боки; пасмо пагорбів, з’єднаних неглибокими сідловинами, було вже зовсім близько, коли вони знову почули протяжний свист й, оскільки не мали де заховатися, попадали долілиць. За якихось двісті метрів від них пролетів, обертаючись, диск, цього разу з центральним потовщенням блакитного, мов небо, кольору.

— Цей був, мабуть, метрів двадцять заввишки! — збуджено прошепотів Інженер.

Люди підвелися. Між ними й пагорбами розкинулася звужена улоговина, розділена посередині дивною кольоровою смугою. Підійшовши до неї зовсім близько, вони побачили струмочок із чистим піщаним дном, що просвічувалося крізь воду. Обидва його береги мінилися яскравими барвами; воду облямовував пояс блакитнуватої зелені, всередині якого була блідо-рожева смуга, а ще далі сріблом іскрилися виткі рослини, густо увішані великими, мов людська голова, пухнастими кулями; над кожною з них здіймалася трипелюсткова чаша величезної, білої, як сніг, квітки. Задивившись на цю незвичайну веселку, екіпажники сповільнили ходу; коли вони наблизилися до пухнастих куль, найближчі білі «квіти» раптом затрепетали й повільно здійнялися в повітря. Якусь мить вони висіли трепетливою зграйкою над їхніми головами, видаючи слабкий дзенькіт, а потім шугнули вгору, сяйнули на сонці сліпучою білиною розвихрених «чаш» і полетіли, щоб опуститися в гущу світлих куль по другий бік струмка. Там, де до нього підходила борозна, його береги, наче місток, з’єднувала арка зі склянистої речовини з правильно розташованими круглими отворами. Інженер випробував ногою міцність містка й поволі перейшов на другий бік. Тільки-но опинився там, як з-під його ніг знову злетіли хмари білих «квітів» і тривожно закодували над ним, наче зграя сполоханих голубів.

Прибульці зупинилися біля струмка, щоб набрати у баклаги води; певна