Тимофій Гаврилов - Чарівний світ, Тимофій Гаврилов

Людина побудувала китобійне судно. Коли браконьєри заряджали гарпун, залом прокотився свист. Коли гарпун простромив кита, від тупоту все навколо несамовито загуркотало.

В екран полетіло тухле яйце. Хтось жбуронув камінь. Яйце влучило китобійникові в брову і, розбившись, потекло по екрані. Найжорстокішому браконьєрові камінь прохромив груди, утворивши чорну рану, після чого фільм зупинили, в залі ввімкнулося світло і на сцену вибіг директор кінотеатру.

Директор лаявся і показував на діру, встромляв туди з розгону кулак, мов боксер, який добиває суперника, просив більше такого не робити. «Якщо, — застеріг директор, — ще хтось щось устругне, фільмів більше не демонструватимуть».

Наступним був сюжет про лелек. Спершу була трава, і було її зелено та багато. Вона росла і росла, заполонивши поволі екран, доки раптом безслідно зникла.

Замість неї засяяло в блакитному небі сонце і попливли кучерявенькі баранці — наче то вони зжерли її. Ген-ген летіли клином лелеки. Спершу летіли, потім стояли в гніздах. І було гніздо, щойно покинуте. І чекав у ньому лелека — на лелечиху. Після повідомлення про її трагічну загибель птах шугонув увись, впав і розбився.

Як саме це виглядало, він не побачив, інстинктивно затуливши очі долонями, як і чимало тих, з якими приїхав у кінотеатр.

Глядачі плакали, йому теж хотілося плакати. Ніхто не соромився своїх емоцій. Він гадав, що їм покажуть кінокомедію. Їдучи сюди, вони всі так гадали. Він налаштувався на регіт, а довелось завивати.

Наостанок були ведмеді з темними плямами в білому хутрі. Від самого початку цей сюжет не віщував нічого доброго. Він авансом пустив сльозу, тоді як, причавленому безпросвіттям, йому хотілося лише трішки надії, якого-небудь промінчика — чогось, що бодай на мізинець зігріло би.

Коли вони помруть, він цього не переживе — він уже готував себе до найгіршого, а на душі шкребли безутішні котики. Ех, показали би кінокомедію — стару і французьку: їхав сюди в доконечній потребі розреготатися, бо тільки так розговлялось його стиснено-соматичне єство, тоді як шлунок волів, частіше, однак, волав шинки-шпондерка, квилячи, наче та Ярославна: рано, удень і ввечері, а не раз — серед глупої ночі.

Тим часом панди — так звались ведмедики — гралися, бешкетували, катулялися; кінець кінцем, пожирали бамбук. З двадцяти з’їджених кілограмів шістнадцять у процесі цнотливого випорожнення верталося у природу, чотири осідало в кендюхах. На десерт — лілії, крокуси, гусениці. Бідолахи харчувалися лежачи, розчепіривши лапи.

Раптом їм запраглося чогось більшого, глибшого, оду-хотворенішого. Їх вайлувато-зворушливе парування було показано великим форматом, в усій красі і деталях.

Цей останній сюжет викликав різні емоції: одні раділи, мов діти, інші зворушено шморгали і втиралися рукавами. Й було чого: в мічених смертю єствах тварин, до яких усі вони встигли проникнутися симпатією, тріумфувало життя з його невеличкими втіхами, що і їм, глядачам, були не такі вже й чужі.

«Все-таки є вона, справедливість, — думав він. — Ще сяє промінчик у темряві».

Юрський період

Іншого разу він встиг лише поцілувати автобус. Йому було так, мовби відчалило його життя, і за кращої нагоди він неодмінно занурився б у це вагітне солодкими глибинами зі щемкими рифами порівняння.

Й ось він подався услід за ним, життям, що котилося в той самий кінотеатр, де він уже був. Ходака було далеченько, він втиснувся в рейсовий автобус, який невдоволено забурчав, змушений транспортувати ще й його.

— Чого бурчиш? — запитав він.

— Що? — скипів пасажир поруч.

— Нічого, — знітився він.

— Я теж так гадаю, — просичав пасажир. Привітності йому, звісно, не бракувало.

Контролю він не боявся. Колись його зловили. «Ваш квиток?» — запитав контролер, чіпляючи на вилогу іменний жетон. «Квитооок», — мовив він протяжно, з непідробним подивом. «Квиток», — повторив його візаві. Зазвичай у нього не вимагали квитка. Просто вдавали, що його немає, що трохи ображало його, а трохи тішило. Попервах він, який не любив інтриг, обурювався, вважаючи, що про такі заходи, як перевірка квитків у громадському транспорті, належить повідомляти заздалегідь; поступово, однак, збайдужів — людина до всього звикає, до того ж не тільки він послуговувався відсутністю квитка. «Він сам квиток», — знизували плечима контролери і, погиготівши, рухались далі.

«Я квиток», — сказав він. «Облиш його, — мовив контролерів напарник. — Ти що, не бачиш, що в нього кука на муню?» — «В мене не кука, — обурився він. — Я квиток». — «От ми тебе зараз і прокомпостуємо», — чи то пожартував, чи погрозив контролер. Вони його, звісно, не компостували — тільки так, полякати хотіли. Навіть якби зібрались оштрафувати, записали адресу і надіслали квитанцію, він давно вже спатиме в іншому підворітті.

Автобус зупинився, не доїхавши до кінотеатру, проте він розпізнав вхід у фойє і довго мудохкався, шукаючи потрібних дверей. Просувався темними порожніми коридорами, якими бігло, випереджаючи його, відлуння його власних кроків. Час до часу він мацав стіну.

Двері знайшлися в самому кінці, і не було нічого легшого, ніж у них впертися. Від дверей вели східці, об які він перечепився і впав. Як підводився, побачив над собою пащеку — такої гігантської він зроду не уявляв. Накрившись руками, зірвався й понісся.

Потвори погнались за ним, з усіх кутків долинав їхній моторошний рев. Мало не розгативши лоба, шарпнувся в інший бік, де його зустріла така сама холодна стіна. Аж коли таки стукнувся, прийшло усвідомлення, що з пастки, в якій опинився сам на сам з монстрами, немає виходу.

Він закричав. Довго й несамовито, кудись, як йому здавалося, провалюючись. У якусь спіраль, як на дитячих майданчиках, лише не було їй кінця.

І тут на нього зацитькали : « Чшшшшшш, чшшшш ». Чи -ясь рука потягла, садячи в крісло.

— Це динозаври, — прошепотів хтось.

І він зрозумів, що всі вони, як і він, у небезпеці. Тільки вони посідали й понишкли, тоді як він метався й галасував. Щось негаразд сталося з його інстинктом самозбереження. Аж тепер до нього дійшло, що гасаючи і репетуючи, він тільки розпалював апетит — потвори реаґували на рух і звук ; нюху, судячи з усього, вони не мали.

Якось директор фундації приніс книжку, грубу та ілюстровану, де писалося про монстрів, які колись давно населяли Землю. Вони гортали ту книжку з великим подивом, занурювались у мезозойську еру тріасового і юрського періодів, йому плутались імена, мерехтливий калейдоскоп диплодоків, брахіозаврів, трицерапторів, за-вро- і тероподів. Він жував ці слова, мов екзотичний харч, незвичний для його язика і смакових закінчень.

Їх