Джеймс Хедлі Чейз - Реквієм блондинкам

Він підняв руку, зупиняючи мене.

— Знаю, — зауважив Вулф, — мені не потрібно про це казати.

Він звівся на ноги і пройшовся кімнатою: обличчя розпашіле, очі палають. Потому знову повернувся до столу.

— Зачекайте! — зупинив я, коли його рука потяглася до дзвінка. — Що ви маєте намір робити?

Він кинув на мене розлючений, та заразом і заклопотаний погляд. — Залишмо це фахівцю, — сказав він. — Я хочу поговорити зі своїм повіреним.

— То говоріть, — і я вказав йому на телефон. — Але не доручайте нікому зробити це за себе. Наберіть номер власноруч.

— Що все це, в біса, означає? — гаркнув він.

— Як давно ви знаєте міс Вілсон?

— Міс Вілсон? Вона моя секретарка вже півроку. А вона тут до чого?

— Лише до того, що за ці шість місяців вона неабияк вас зненавиділа, — сказав я недбало. — Ви не той чоловік, у кого закохуються. І ви лише обманюватимете себе, якщо справді так будете думати. Якщо хочете придбати газету, вам слід діяти швидко й обережно. Старкі, певно, також би цього хотів.

— Ви або шахрай, або дурень, — сказав він злобно. — В Едні Вілсон нема нічого поганого.

— Зателефонуйте своєму повіреному самі, — повторив я. — Не випробовуйте долю. І дайте мені знати, коли придбаєте газету — я накреслю основні напрямки її діяльності.

Підвівшись, я попрямував до дверей.

— Зачекайте, — озвався він. — Я би хотів знати, що вам вдалося вже зробити. Поверніться і розкажіть все.

— Я ще не готовий розповісти вам все. Заволодійте «Вісником» за будь-яку ціну. З його допомогою ви зможете розкрити це діло і стати мером чи будь-ким — хоч Папою Римським!... якщо це все ще буде вам потрібно!

Я відчинив двері і вийшов у хол. Почув, як Вулф щось пробурмотів, але відразу потому почулося легке гудіння — так, ніби він підняв слухавку.

Я пішов у кабінет міс Вілсон. Йшов значно тихіше, ніж це зазвичай робить пір’їнка, опускаючись на бетон. Поклавши руку на дверну ручку, ледь чутно натиснув на неї і увійшов в кімнату.

Міс Вілсон сиділа за своїм столом, притиснувши слухавку до вуха. І ловила кожне слово з того, що Вулф казав своєму повіреному.

Я поглянув на неї, вона — на мене. Її повіки ледь помітно тріпнулися, але в цілому вона залишалась спокійною.

— Доброго ранку! — сказав я, посміхнувшись їй. — Вам добре було б погуляти трохи в саду. Сонечко пішло б вам на користь.

Вона спохмурніла і заперечно хитнула головою, продовжуючи слухати.

Я перехилився через стіл і узяв слухавку з її рук.

— Вам не слід підслуховувати, — сказав я. — Послухайте ліпше мене — це значно цікавіше.

Розчепіривши пальці, вона намірилась вчепитися мені в обличчя. Я вчасно відхилився — й вона знову тут же потяглася до слухавки, але я перехопив її руку і потягнув до себе. Вона пручалася, але я продовжував тягнути її на себе, аж поки вона не розпласталася на столі, перекидаючи все на своєму шляху.

Все це я проробив однією рукою, а іншою поклав слухавку на місце.

Потім опустив дівчину на підлогу і галантно підтримав, поки вона не відновила рівновагу.

Вона відскочила від мене і тепер стояла, дивлячись на безлад, і очі її були люті.

— Як ви смієте! — обурено вигукнула.

— Просто я не хочу, щоб ви почули те, що не призначене для ваших вух, — пояснив я, сідаючи на стілець. — Було б непогано, якби ви зібрали свої речі і забралися геть. Я не дозволю, щоб ви й надалі шпигували за Вулфом.

Гнів полишив її, і тепер в її очах були відчай та страх.

— Я нічого поганого не зробила! — губи її тремтіли. — Будь ласка, не кажіть йому! Я не хочу втратити цю роботу!

Я хитнув головою.

— Авжеж — гадаю, що таки не хочете! На кого ви працюєте? На Еслінгера чи Старкі? Чи на когось іще?

Вона закусила нижню губу. Очі її розширилися і темною плямою виділялися на тлі напруженого блідого обличчя. Я вже навіть подумав було, що вона знову хоче в мене вчепитися і приготувавсь ухилитися. Але вона опанувала себе.

— Не розумію, про що ви говорите, — спокійно озвалася вона. — Я працюю на містера Вулфа вже шість місяців — і досі не мала від нього жодних нарікань.

— Шість місяців — строк надто довгий. Пакуйте свої речі і забирайтеся звідси. Переміна місця піде вам лише на користь — а ще кориснішим це буде для Вулфа.

— Мені наказує тут лише містер Вулф, — сказала вона холодно. — Якщо він звелить мені піти, я піду.

— То спитаймо його, — сказав я, повертаючись до дверей.

Її очі знову потемніли і розширилися.

— Я до нього не піду.

Тож я сам перетнув хол, постукав у двері і зайшов у кабінет. Вулф саме поклав слухавку на місце.

Я розповів йому про міс Вілсон.

— Позбудьтеся її! Все, що ви робите, негайно стає відомим Еслінгерові чи Старкі.

Його обличчя набрало кислого виразу.

— Я поговорю з нею, — сказав він. — Поки що не хочу з нею розставатися. До того ж ми не знаємо напевне, чи дійсно вона розказує комусь про те, що чує. Допоки це лише ваші здогади...

Я тупо витріщився на нього.

— Але ж вона підслуховувала!

— Знаю, знаю! — він почав гарячкувати. — Залиште це мені. Коли мені знадобляться поради стосовно моїх службовців, я вам про це повідомлю.

Я кивнув йому і вийшов.

Една Вілсон стояла у дверях свого кабінету. Вона посміхнулась мені презирливо-тріумфально.

Я посміхнувся їй у відповідь.

— Чому ви не сказали, що спите з ним? Я би тоді його не турбував.

Посмішка повільно згасла на її губах — наче кулак, коли ви розтискаєте пальці.

Вона повернулась в кабінет, грюкнувши дверима.

* * *

Повернувши дверну ручку, я зайшов у тісну кімнатку з двома віконцями, обшарпаним письмовим столом, зі стелажами для паперів та витертим килимом на підлозі. Худа, неохайна жінка сиділа за столом, підперши голову руками. Вона поглянула на мене запухлими червоними очима.

Я вітально припідняв капелюха.

— Хто тепер займається газетою? — запитав.

Вона махнула рукою у бік сусідньої кімнати.