Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

вже очистили дорогу від усіх возів, і голова колони біженців саме дісталася вершини Лиски. Унизу всі підводи відсували вбік, тварин випрягали і зганяли у велике стадо. Скоро мала розпочатися різанина, бо капітан не мав наміру залишати кочівникам жодного коня, корови, вівці чи кози. Те, чого біженці не могли понести із собою, мало бути спалене. Долина мала перетворитися на цвинтар, а кочівники — отримати лише попіл і трупи тисяч тварин. Жодного одягу, зброї чи їжі. Такими були накази, і Чорний Капітан збирався виконати їх до останньої літери.

Або за мить померти.

— Я теж маю свої накази, капітане, — офіцер піхоти тріпнув плащем, торкнувшись зелено-чорної смужки. — Мабуть, мені не треба говорити, що я звик їх виконувати…

Варгенн відвів погляд від візерунку, який обшивав синій плащ піхотинця. Молодший полковник — так говорили відзнаки. Десятники використовували коричневий, лейтенанти — червоний, капітани — жовтий, полковники — зелений, генерали — синій. Додавання чорного означало звання на піврангу нижче, білого — на піврангу вище. Утім, найважливішим було те, що цей чорно-зелений візерунок давав більшу владу, ніж брудно-жовтий із додаванням білого, який обшивав плащ капітана.

Полковник озирнувся через плече й виконав кілька жестів. Ставало гарячіше.

Солдати прибули пізно вдень: дві роти важкої піхоти, рота арбалетників та рота артилерії, що тягнула на возах дюжину «скорпіонів» та чотири онагри. Варгенн із капітаном дивилися, як вони наближаються, вісімсот закурених людей, що ледь переставляли ноги, а за ними — двадцять возів із машинами та боєзапасом. Важка піхота, гордість Імперії, тепер була схожа на зграю духів: сірі щити, сірі панцирі, сірі обличчя з очима, пригаслими від втоми й відчуття поразки. Уперше за багато років солдатам довелося зіткнутися з ворогом, якого вони не могли перемогти. Кочівники не ставали в бій лицем до лиця, не кидалися в божевільні атаки, які можна було відбити стіною щитів та градом дротиків. Навіть до гір доходили чутки про зіткнення, під час яких загарбники на швидких кониках шаленіли на полях битв, засипаючи ряди меекханської піхоти такою кількістю стріл, що в солдатів під вагою щитів, утиканих ними, опускалися руки. З п’ятдесяти кроків, на повному галопі се-кохландійський вершник умів уцілити в обличчя, що на мить визирнуло з-за щита. Це ламало дух результативніше, ніж сотні програних битв. Єдине, що ти міг — це лише стояти й щулитися за щитом, відчуваючи, як зростає його вага. Тут і найкращі підупадали духом.

Загони пікінерів, такі результативні в інших війнах, просто розстрілювали, тож їхню кількість було обмежено до однієї роти на полк. Також були спроби збільшити кількість лучників та арбалетників у кожному підрозділі, але всі ці зміни впроваджувалися надто пізно. Доброго стрілка треба вчити роками, а років Імперія не мала. Дехто вважав, що Меекхану лишилися місяці; що як не цього року, то напевне в майбутньому Імперії доведеться віддати половину території, всі землі на північ від Кременевих гір, і підписати з Батьком Війни се-кохландійців принизливий мирний договір. Багато хто вже передрікав кінець Меекханської Імперії, і, спостерігаючи за колоною привидів, що наближалася зі сходу, Варгенн був готовий визнати, що вони мають рацію.

— Ви тут командуєте, капітане?

Це були перші слова, які почулися з уст командира загону, що наближався. Дивовижно, але він безпомилково вирізнив їх серед хаосу, який усе ще панував біля входу в долину. Кількість возів, які відтягували вбік, постійно збільшувалася, як і стадо тварин, що з усіх сил ревли, мекали і квилили. Лейтенант Варег-кае-Леваль, на чию голову впало опанування всього цього замішання, впорався дивовижно простим та результативним способом: з обох боків дороги він поставив близько двадцяти найважчих і найсправніших фургонів і зв’язав їх ланцюгами, звузивши прохід до кільканадцяти ліктів. Це дало змогу опанувати струмінь біженців, відділити тварин від людей і затримати інші вози назовні. Наступні партії біженців досі підходили до проходу, але мало хто намагався скандалити чи їхати силою. Обличчя солдатів не обіцяли надії на змилування.

І все ж там панувало чимале замішання: дорослі кричали, діти плакали, тварини ревли, часом доходило до штовханини та бійок поміж біженцями. А командир колони, яка наближалася, видивився в цьому розгардіяші офіцера, який стояв трохи осторонь, і без вагання підійшов саме до нього.

Варгенн подивився на вираз обличчя капітана і приготувався до проблем.

— Я, пане молодший полковнику. Старший капітан Кавер Монель із Гірської Варти. Четвертий полк… — він замовк із мало не зневажливим очікуванням.

— Полковник Дарвен-лав-Ґласдерн. Сімнадцятий Піхотний полк, — офіцер усміхнувся й уклонився: злегка, але ввічливо, наче чекав на салют від солдата, молодшого за званням.

Надарма. Чорний Капітан лише зміряв його крижаним поглядом, оцінюючи кольчугу, шолом і пояс із мечем. Усе було запилене, але не було схоже на таке, що побувало в бою. Полковникові було десь тридцять-тридцять п’ять років, він мав гладко виголене обличчя, світле волосся і спокійні карі очі. Скидався на придворного ловеласа, а не офіцера імператорської армії.

— Ви брали участь у битві? — питання, поставлене таким тоном, могло стати підставою виклику на поєдинок. Командир Сімнадцятого наче й не звернув на це уваги.

— Ні. Ми мали захищати брід на Валесі, щоб нас не обійшли з флангів, коли решта намагатиметься їх стримати. Але кочівники не з’явилися, натомість до нас дійшла новина про поразку. Обидва наші полки — вирізані. Знаю лише це. У мене наказ перейти Малий хребет і вивести людей на схід, до Арс-Ґавеллена. Там — район концентрації.

— Наказ? Я можу його побачити?

Прокляття.

Молодший полковник трохи випростався і глянув капітанові в очі. Він уже не усміхався, а його очі втратили лагідний вираз.

— Ні, капітане. Не можете. В імперській армії молодший за званням не перепитує старших і не перевіряє їхні накази.

— Згідно з привілеями, наданими Гірській Варті імператором Гелленрорфом, наші звання на один ступінь вищі порівняно зі звичайною армією. Отже, ми рівні.

— Цей привілей діє лише в горах.

— Ми і є в горах, пане молодший полковнику. Ця долина і все навколо неї — вессирська територія. Власне, гори. Тут кожен з моїх солдатів є десятником для ваших людей. Навіть він, — указав на свого гінця.

Варгенн пожалкував, що не перебуває десь в іншому місці. Дуже далекому місці, де нема офіцерів, які зчепилися через ієрархію. Якусь мить полковник міряв хлопця поглядом. Мовчав.

— А які накази отримали ви? — урешті глянув на капітана.

— Забезпечити перехід через Малий хребет стільком людям, скільком вдасться, не залишаючи для кочівників нічого вартого уваги, жодних трофеїв, жодних тварин; утримувати прохід через гори. У цьому порядку.

— Тоді