Маріам Сергіївна Петросян - Дім, в якому…

— Ура! — заволали вони, заганяючи своїх жертв у куток.

Жертви — Стрибунець і Сліпий — приготувалися до бою. З таким же успіхом вони могли до нього не готуватися. Лавина рук, що гамселили, та ніг, які копали, зі скугиканням наскочила на них, змела, проволочивши по підлозі, а тоді, помотлошивши, відкотилася. Мисливці втікали, розмахуючи трофейними клаптями одягу, стрясаючи повітря пронизливим свистом. Кульгавий Сіамець не встигав за рештою. Коли тупіт затих у глибині коридора, Сліпий піднявся й обтрусився.

— Гм, — сказав він. — Кількісна перевага, як і раніше, на їхньому боці.

Стрибунець, заховавши лице в коліна, промовчав. Сліпий присів поряд із ним.

— Перестань, — попросив він. — Сьогодні їх було вже менше, хіба ти не помітив? Вдалося кому-небудь зацідити?

— Вдалося, — понуро відповів Стрибунець, не підводячи голови. — Але користі від цього все одно ніякої.

— Це тобі так здається, — Сліпий помацав розпухлу щоку й наморщився. — Користь є, — сказав він переконано. — Сьогодні з ними не було Макса, а це про щось та й свідчить.

Стрибунець з цікавістю зиркнув на нього:

— Звідки ти знаєш, котрого з них не було? Вони ж однакові.

— Вони-то однакові, але голоси різні, — пояснив Сліпий. — Макс, вочевидь, побоявся через свою ногу. Тепер їх стало на одного менше, хіба цього мало?

Стрибунець зітхнув:

— Усе одно їх занадто багато на нас двох. Ми їх ніколи не здолаємо.

Сліпий зневажливо фиркнув:

— Ніколи — це занадто довге слово. Ти їх любиш, такі ідіотські слова. Краще подумай про те, що ми сильніші. Просто їх більше. Коли-небудь ми виростемо, і вони пошкодують, що нас доймали.

— Якщо тільки ми доживемо до того часу, — понуро додав Стрибунець. — Бо якщо й далі все буде, як зараз, ми до нього не доживемо.

— Ти песиміст, — сумно сказав Сліпий.

Вони сиділи спина до спини і мовчали. Спалахнула лампочка під стелею. Одна, потім друга. Вухо Стрибунця горіло.

— Помацай, будь ласка, моє вухо, — попросив він. — Воно аж пече.

Сліпий намамрав його плечі, шию і притиснув долоню до вуха. Долоня була холодна, вуху зробилося приємно.

— Придумай що-небудь, Сліпий, — сказав Стрибунець. — Поки ми ще живі.

— Я постараюся.

Сліпий тримав його вухо й думав. Про свою обіцянку Лосеві. «Обіцяй мені за ним наглядати».

Лампочки, скільки їх було, спалахнули всі разом. Коридор освітився.

У спальні під керівництвом Спортсмена хлопці встановлювали на причинені двері таз із водою.

— Упаде, — попередив Пампух. — Вам же на голови і впаде. Або ще хто-небудь зайде перед ними. Так зав­жди буває.

Пампух сидів на ліжку і няньчив цяпнутий у бійці палець. Палець було цяпнуто об когось зі своїх, відтак настрій у Пампуха був подвійно поганим.

— Не впаде, — відказав Спортсмен. — Усе зроблено на совість.

Зануда зіскочив зі стільця, з осторогою скосивши погляд на таз.

— Класна ідея, люди! Вони заходять — Сліпому — бум! — по маківці! Поки він у відключці, ми ту мамину дитинку хап — і в унітаз головешкою! — Зануда захихотів.

Плаксій, відірвавшись від чищення ножів, пискливо підтримав його з підвіконня.

Вони лягли, кожен на своє ліжко, і приготувалися довго чекати. Таз загрозливо блищав синім боком, нависаючи над порожнечею. Усім було весело.

Усім, крім Горбача. Він був проти таза, як до того був проти здохлого щура в ліжку новачка й собачої какульки в черевику Сліпого. Горбач був гуманістом. Але його ніхто не слухав.

— Ходімо, — сказав Сліпий, підводячись з підлоги. — Бо інакше заснеш просто тут. Я дещо придумав, але не знаю, чи вийде.

Стрибунець неохоче встав, притискаючи плечем хворе вухо. Придумки Сліпого — він це достеменно знав — мало для кого були придатними.

— Якщо ти придумав щось типу того, що ось ми зараз підемо й усіх їх перемордуємо, то я краще тут посплю.

Сліпий не відповів. Він ішов у бік їхньої спальні. Буркочучи і злостячись, Стрибунець поплентався за ним.

— Сигарету б мені зараз…

— Рано тобі ще курити, — не обертаючи голови, озвався Сліпий.

— А як довго луплять новеньких? — Стрибунець наздогнав його й пішов поряд. — Десять разів чи сто? Місяць чи два?

— Один раз або двічі.

Стрибунець аж спіткнувся від обурення.

— Один раз або двічі? Тоді чому мене доймають уже цілу вічність? Я що — особливий?

Сліпий зупинився:

— Звісно. Бо ти не один. З тобою є я, а це вже війна. Ми проти них, вони проти нас. Хіба ти ще не зрозумів?

— Тобто якби не було тебе…

— Ти б давно зробився для них своїм.

Сліпий не жартував, тому що він не жартував ніколи. Стрибунець пошукав на його лиці сліди усмішки, однак Сліпий був серйозним.

— То це все через тебе? — вбито запитав Стрибунець.

— Ага. А ти ще не зрозумів? — Сліпий відвернувся й пішов далі.

Стрибунець поволі брів за ним, почуваючись найнещаснішою людиною в Домі. Винним у цьому був Лось. Найдобріший і наймудріший Лось, який подарував йому друга й захисника, а заодно цілу купу ворогів і нескінченну війну. Він ніколи не зможе стати своїм серед молодших, доки біля нього Сліпий, а Сліпий зав­жди буде біля нього, тому що так захотів Лось. І їх зав­жди будуть бити й ненавидіти. Хотілося плакати й лаятися, але він мовчав, намагаючись не відставати від Сліпого. Бо якщо сказати, що винний Лось, Сліпий озвіріє, й усе стане ще гірше.

Сліпий зупинився перед дверима десятої спальні. Спальні старших. Двері були пофарбовані на чорно, з білими й червоними написами, з краплинами фарби та бризками, зробленими спеціально для краси.

Сліпий стояв, наслухаючи. Стрибунець перечитував написи, які й так знав напам’ять:

«Кожен співає свою пісню».

«Весна — страшний час перемін».

«Лігво Бузкового Пацика[1]».

«Будь обережним. Аз єсмь Куслива Собака».

«He стукати. Не заходити».

У Домі двері до чужої спальні — не зав­жди двері. Для декого це глуха стіна. Ці двері були стіною, тому коли Сліпий постукав у них, Стрибунець нажахано охнув.

— Ти що? Нам сюди не можна!

Сліпий, не чекаючи запрошення, увійшов.

Стрибунець сів перед закритими дверима навпочіпки. Він здогадувався, навіщо Сліпому знадобився Сивий, і боявся про це думати.

Через якийсь час двері відчинилися. Написи ковзнули набік і з’явилися знову. Стрибунець встав. Сліпий притулився до дверей, таємничо усміхаючись. Під напівприкритими повіками волого плавали невидющі зіниці.

— У тебе буде амулет, — сказав він. — Тільки треба трошки почекати.

Серце Стрибунця підскочило й провалилося кудись у глибину живота. Коліна задрижали.

— Дякую, — прошепотів він ледь чутно. — Дякую тобі.

У темній спальні горів нічник, повернутий дашком до стіни. Сивий нахилився над бляшаною коробкою з відкинутою кришкою. Талісмани від вроків вирячалися на нього скляними зіницями. Камінчики з дірками, ґудзики з монограмами, потемнілі монети й медалі, собачі та котячі ікла, ієрогліфи на мініатюрних, з ніготь завбільшки, осколках і відламках, насінини незнаних рослин, нанизані на нитки. Якби недоліток Пилосос побачив ці скарби, він би, певно, геть знетямився. Там було багато всього, але Сивий не міг вибрати. Він заплющив очі й намацав наздогад.

Крихітне кошеня з пористого каменя.