Сомерсет Вільям Моем - Тягар пристрастей людських

— Пригадую, коли я вчився у нього в класі, містер Ґордон називав мене «циганським продавайлом».

І перш ніж заворожений фотографіями Філіп збагнув зміст сказаного, містер Перкінс узявся демонструвати йому краєвиди Саламіна[31] і пальцем із чорною смужкою під нігтем показувати, де були грецькі, а де перські кораблі.

17

Наступні два роки видалися для Філіпа заспокійливо одноманітними. Його зачіпали не більше, ніж інших хлопчиків такого ж зросту, а фізична вада, заважаючи брати участь в іграх, давала змогу залишатися малопомітним, за що Кері був їй дуже вдячний. Серед інших він не надто відзначався популярністю і був дуже самотнім. У старшому третьому класі кілька семестрів його класним керівником став Дрімайло, чий безрадісний характер і напівприкриті повіки були смертельно нудними. Учитель виконував свої обов’язки, але подумки перебував деінде. Дрімайло був тактовним добряком і недалекою людиною та надмірно вірив у чесність своїх учнів: учитель був переконаний, що діти казатимуть правду, якщо не дозволяти собі навіть думати про те, що вони можуть збрехати. «Просіть, — нагадував він, — і буде вам дано»[32]. У старшому третьому класі життя було простим. Усі точно знали, які рядки їм доведеться проаналізувати, а зі шпаргалкою, яку передавали з рук у руки, усю потрібну інформацію можна було знайти за дві хвилини; коли Дрімайло озвучував запитання, можна було тримати на колінах розгорнуту латинську граматику, і вчителя не дивувало, що одна й та сама недолуга помилка потрапила в дюжину різних відповідей. В екзамени він не надто вірив, оскільки помітив, що учні не можуть впоратися з ними так добре, як їм це вдавалося на уроках: це засмучувало його, але не надто. Хлопці вчасно переходили до наступного класу, не навчившись нічого, окрім бадьорої нахабності спотворювати правду, котра, напевно, в подальшому житті знадобиться їм більше, ніж уміння швидко читати латинські тексти.

А потім вони потрапили до пазурів Дьогтя. Його справжнім прізвищем було Тарнер; і це був найжиттєрадісніший із усіх старих учителів — пузатий коротун із чорною з просивінню борідкою і смаглявою шкірою. У своїй церковній óдіжі він справді нагадував бочку з дьогтем і, попри те що зазвичай змушував переписати п’ятсот рядків кожного, з чиїх уст злітало прізвисько, на учительських вечірках сам частенько посміювався з нього. Серед усіх вчителів Тарнер був найбільш світським, він частіше за решту обідав за межами школи і спілкувався не лише з церковниками. Учням він здавався кимось на кшталт домашнього улюбленця. На канікулах учитель знімав священицький одяг, а в Швейцарії його бачили у строкатих твідових костюмах. Дьоготь полюбляв смачно попоїсти і випити пляшечку вина, а якось його помітили у кафе «Ройял» із якоюсь пані (котра, ймовірно, була його родичкою), і відтоді цілі покоління школярів пліткували про його оргії з такими переконливими деталями, які чітко вказували на їхню безмежну віру в зіпсованість людської натури.

Містер Тарнер запевняв, що після старшого третього класу він цілий семестр витрачає на те, щоб довести учнів до пуття, і частенько дозволяв собі лукаві натяки, які підказували, що вчитель чудово знає, що відбувається в класі його колеги, але ставиться до цього добродушно. Учнів Тарнер вважав малолітніми злочинцями, які кажуть правду, тільки коли впевнені, що брехня розкриється, мають власне своєрідне поняття про чесність, що не поширюється на вчителів, а найменше неприємностей завдають тоді, коли розуміють, що жодного зиску отримати не вдасться. Дьоготь пишався своїм класом і в п’ятдесят п’ять років прагнув, аби його учні показували на екзаменах найкращий результат, так само палко, як у перший свій робочий день у школі. Як усі огрядні люди, Тарнер часто гнівався, швидко спалахував і так само швидко заспокоювався, і діти скоро збагнули, що під лайкою, якою вчитель постійно діймав їх, ховається добре серце. Дурників він не зносив, але не шкодував часу на хлопчиків, у яких за маскою злочинних умислів помічав прихований інтелект. Дьоготь запрошував дітей на чай, і вони зі справжнім задоволенням приймали його запрошення, попри те що потім присягалися, наче поруч із ним не вдається спробувати ані тістечко, ані мафін. У школі всі думали, що його огрядність спричинена непомірним апетитом, а непомірний апетит — глистами.

Тепер Філіп почувався значно краще, попри те що в школі було мало місця і власні кімнати для занять мали лише старшокласники. Він досі спав у великій залі, де всі обідали, а менші діти робили домашнє завдання в тисняві, яка здавалася Філіпові огидною. Постійне перебування на людях його втомлювало, і страшенно хотілося побути на самоті. Хлопець звик самостійно вирушати на прогулянки в сільську місцевість. Серед зелених полів дзюркотів невеличкий струмочок, по обидва боки від якого росли підстрижені дерева, і Кері сам не знав, чому, прогулюючись його берегами, почувається таким щасливим. Стомившись, він лягав долілиць у траву і спостерігав, як метушаться мальки та пуголовки. Химерне задоволення хлопчик отримував, прогулюючись шкільною територією. Влітку на зеленій луці грали у крикет, але решту часу там було спокійно: подекуди там можна було зустріти хлопчиків, що прогулювалися пліч-о-пліч, або якогось зубрія, котрий повільно човгав із відстороненим поглядом і бурмотів собі під ніс якісь завчені напам’ять слова. На високих ясенях жили зграї круків і наповнювали повітря сумними криками. З одного боку височів собор, і, дивлячись на його величну центральну вежу, Філіп, який ще не розумівся на красі, відчував незбагненний і тривожний захват. Отримавши свою кімнатку для занять (крихітне квадратне приміщення з вікнами, що виходили на халупи, яке він ділив ще з трьома хлопцями), Кері купив фотографію із собором і пришпилив її над столом. Те, що він бачив із вікна кабінету четвертого класу, теж виявилося цікавим. Звідти відкривався краєвид на старі, акуратно доглянуті газони і високі дерева з густими пишними кронами. Від їхнього споглядання в серці відбувалося щось дивне, але Філіп іще не знав, що це біль насолоди, перші промені відчуття прекрасного. Відбулися й інші зміни: голос у Кері ламався, більше не слухався свого власника, і часом із горла виливалися якісь дивні звуки.

Незабаром Філіп почав відвідувати заняття в кабінеті директора, де одразу після чаю хлопчиків готували до конфірмації. Його побожність не витримала перевірку часом, і хлопчик уже давно не читав вечорами Біблії, але тепер під впливом містера Перкінса і якогось нового неспокою в тілі повернулися старі почуття, і Кері гірко картав себе за відступництво. У думках він бачив голодні пекельні вогні. Якби