Ніка Нікалео - Брутальний лікар

— Я?! Це і є я, Віко. Це моє життя, яким я його бачу та про яке мріяв.

— Справді?! А мені здається, що в ньому немає головного — тебе справжнього, тебе щасливого. Розумієш?

— Це і є моє щастя — моє життя.

— Так, я бачу, що ти повністю задоволений тим, чим займаєшся, але все відбувається в такому темпі, коли неможливо відчути себе та свої справжні бажання, — пояснювала Вікторія. — Я ж маю рацію?! Є одна така коротесенька колумбійська притча на цю тему.

— Цікаво, — заінтриговано промовив Сергій.

— Колись давно один відважний чоловік вирішив дослідити непролазні ліси Південної Америки і найняв собі двох провідників. Дебелі хлопці швидко йшли поперед нього, нещадно рубаючи мачете всі зарості на шляху. Коли вони переходили річки — дуже пришвидшували ходу чи пливли, намагаючись якнайскоріше подолати цю перепону; коли йшли під гору, то натужувалися ще більше, аби скоріше досягти вершини. Та коли спустилися зі схилу, раптом зупинилися, оглянулись і сіли на звалене дерево край дороги. Надзвичайно інтенсивна подорож тривала кілька годин, і несподівано стався такий необдуманий привал.

«Що трапилося? — здивовано запитав дослідник. — Невже ви втомилися?»

«Звісно, ні. Ми звикли до таких переходів», — відповів один провідник.

«Але ми рухалися занадто швидко, і наші душі відстали від нас. Тепер ми мусимо почекати, аби вони нас наздогнали», — доповнив його інший.

— Гарна притча.

— Так, і глибока. Ми біжимо кудись, не завжди усвідомлюючи, чи це нам потрібно, чи це робимо насправді ми, а не просто наше тіло. Прокинувся вранці — побіг на роботу, увечері припхався стомлений додому й ліг спати. Наступного ранку — поснідав, побіг на роботу, увечері ледь приплентався додому й ліг спати. Ще через день — те саме! Рутина затягує, позбавляючи нас самоусвідомлення, розуміння того, хто ми є і що нам насправді треба.

— Я знаю, що мені треба і хто я є, — усміхнувся Сергій.

— Справді?! А ти пробував хоч раз на тиждень — я вже не кажу про раз на день — зупинятись у цьому вирі й виділяти кілька хвилин для своєї душі й аналізу пережитого? Тобі не здається, що ти дуже поспішаєш і не встигаєш насолодитися життям? А найголовніше — твоя душа, твоя сутність не встигає за тобою, бо твій поспіх не дозволяє їй цього зробити. Це ж не фізичне тіло, її не розітнеш і не відновиш, забравши якусь внутрішню проблему. Не роздивишся ближче, якщо не зупинишся. Її так не зрозуміти. Вона потребує тиші та спокою. Хоча б іноді, хоча б ненадовго, щоб відчути себе і світ довкола, щоб з розумінням дивитись у завтра, усвідомлюючи вчорашнє. А головне — жити сьогодні, щодня.

Сергій нічого не сказав у відповідь, лише кивнув головою.

Ввечері він напише ще кілька рядків у своєму щоденнику:

«Запитала мене сьогодні, чи не занадто швидко я живу своє життя, чи встигаю оглядатися. Чужих людей, до яких байдуже, таке не питають. Здається, Вікторія мене пригадує. Я маю надію, що це так».

А він і справді завжди дуже поспішає, і кожен його день схожий на попередній. Ранок: пробіжка, сніданок. Цілісінький день операції, прийом, увечері знову робота, адже найважчі пацієнтки залишаються в лікарні. До кожної треба підійти, і час затягується іноді аж до пізнього вечора. Іноді буває й так, що він ночує у себе в кабінеті. Тому і ремонт зробив, і диван купив ортопедичний: щоб зручно було переночувати, а не для того, про що всі думають. Лікарня, по суті, — його другий дім. А вихідні й вихідними складно назвати, бо в суботу пів дня регулярно проводить у палатах хворих. Але таки вранці в суботу-неділю іде в басейн, справжній спортивний, де робить десять кіл. Увечері перечитує історії хвороб, переглядає операції на відео, вивчає наукові статті колег з-за кордону, відповідає на їхні листи, планує поїздки на конференції. А ще керує кількома аспірантами. Має лише чверть ставки в медуніверситеті, але це важливо для нього, украй важливо. Тож це справді він і його життя, бо якщо цього не любити, то не витримаєш такого перенасиченого ритму. Але чогось стало бракувати. І це Сергій відчув в останні роки: порожній холодний дім, у якому незатишно й тиша крижана. Нíкому навіть гарячого чаю піднести, коли хворий, хоча хворів він рідко. Та й відпустку вже багато років не брав: для нього відпусткою були конференції та семінари. І повертатися додому не хотілося: холодний покій із сучасним ремонтом — і жодної живої душі.

Змалечку звик до постійної зайнятості: багато читав, щойно мама навчила. Його улюбленою книгою було «Життя Землі» Володимира Уткіна, потім доріс до складніших, які були в батьківській бібліотеці, і настільними стали медичні енциклопедії. А ще він займався вивченням довколишнього світу. Міг годинами розглядати нутрощі розпанаханих ним жаби чи вужа, яких ловив за хатою на городі. Не менше часу займали хрущі та інші комахи, яких тільки можна було знайти. Батьки підгодовували його жвавий інтерес, коли брали із собою на роботу до сільської поліклініки — чи то пак амбулаторії. Тоді він чув про діагнози, терапії, ліки, а згодом і про ультразвук. Усе це його цікавило значно більше, аніж розбірки з хлопцями й ігри на ставку.

У медінституті вчився легко й весело, навколо нього завжди крутилася купа дівчат. Був улюбленцем товариств і збіговиськ, де всіх веселив своєю грою на гітарі, але студентських дискотек уникав, уважаючи їх безпідставним марнуванням часу.

Коли потрапив за розподілом до Новояворівської районної лікарні, то мав усього дві пацієнтки, яким на двох було сто шістдесят. Але за три роки до нього вже приїжджали не тільки зі Львова, а й з інших областей. На прийом почали записуватися. Такий аншлаг був небезпідставним: ще в студентські часи він влаштувався підробляти в «роддом на Джамбула» у Львові, де всі намагалися потрапити до старого єврейського професора Маркіна. Він був світилом у галузі лікування неплідності та невиношування вагітності й одразу помітив молодого перспективного фахівця. Так Сергій пройшов серйозну школу й здобув спеціалізацію. Поки його друзі-колеги вешталися по кабаках із дівками сумнівної репутації, він працював і вчився. Дівчат не оминав, але й не зациклювався на них: пів року-рік — і баста: жодна не витримувала конкуренції з його захопленням медициною. Ревнували, бісилися і скандалили, починали набридати дзвінками й переслідуваннями. Тут уже не витримував він — і стосунки