Станіслав Лем - Казки роботiв. Кiберiада

Здивувала Фротона ця історія, він не знав, що й думати. Потрусив бляшанку, і щось у ній забряжчало.

«Це не скорпіон, – подумав він, – немає таких маленьких скорпіонів… Подивимося, що там таке, але трохи згодом…»

Вернувся він додому, сховав бляшанку на горищі, понакладав зверху старих бляшанок, щоб дружина її не знайшла, й пішов спати. Але дружина побачила, що він заховав щось на горищі і, коли вранці Фротон вийшов з дому, щоб, як завжди, ходити по місту, вигукуючи: «Голови лагоджу! Хвости паяю!» – вона швидко побігла нагору, знайшла бляшанку і, труснувши нею, почула брязкіт металу. «Ну й негідник, ну й шельма! – подумала вона про Фротона. – До чого вже дійшов, ховає від мене якісь скарби!» Взяла Фротониха та швидше прокрутила дірочку в бляшанці, проте нічого крізь неї не побачила, тоді вона відкрила бляшанку долотом. Тільки‑но вона ледь відігнула накривку, перед нею блиснуло золото, бо ж то були Діоптрикові ордени зі щирого металу. Тремтячи від нестримної жадібності, зірвала Фротониха з бляшанки накривку, і тоді Діоптрик, який досі лежав, мов мертвий, бо жерсть екранувала його від мозку, що перебував у шухляді шафи, раптом очутився, встановив зв’язок із розумом і закричав:

– Що це?! Де я?! Хто смів на мене напасти? Хто ти, мерзенна тварюко? Знай, що ні за гріш загинеш, заклепають тебе, якщо зараз же не випустиш мене!

Фротониха, побачивши, що три ордени наскакують на неї, кричать і погрожують хвостиком, так перелякалася, що кинулась навтіки; підбігла вона до отвору на горищі, але Діоптрик усе плавав над нею й погрожував, лаючись на всі заставки, і вона з переляку спіткнулась об верхній щабель приставної драбини й разом з драбиною гепнулася з горища. Падаючи, вона скрутила собі карк, а драбина, сперта на ляду від люка, перекинувшись, випорснула з‑під неї, і люк зачинився. Таким чином Діоптрик лишився замкненим на горищі й плавав від стіни до стіни, марно кличучи на поміч.

Увечері вернувся додому Фротон і здивувався, що дружина не чекає на нього з ломом у руках біля порогу, а коли він увійшов у дім і побачив її, то навіть трохи засмутився, бо ж був на диво порядний, а проте скоро подумав, що матиме з цієї пригоди користь, тим більше, що дружину можна буде використати на запасні частини й це добре оплатиться. Отож сів він долі, дістав викрутку й почав розгвинчувати небіжчицю. І тоді долинули до нього з горища пискляві вигуки.

– Еге, – сказав собі Фротон, – я впізнаю цей голос. Адже це великий королівський програміст, який звелів учора, щоб мене виштовхали з його дому, та ще й не заплатив мені нічого. Але як же він потрапив до мене на горище?

Приставив він драбину до люка, піднявся нагору й запитав:

– Чи це ви, ваша вельможність?

– Авжеж, авжеж! – закричав Діоптрик. – Це я! Хтось схопив мене й запаяв у цій бляшанці, якась жінка відкрила бляшанку, злякалась і впала з драбини, ляда від люка зачинилась, я замкнутий, випусти мене, хоч би хто ти був, заради Великої Матриці, і я дам тобі все, що ти захочеш!

– Я, з дозволу вашої вельможності, вже чув ці слова і знаю, чого вони варті, – відповів Фротон, – адже я той ремісник, якого ви веліли прогнати.

І розповів Фротон Діоптрикові всю історію – як невідомий йому вельможа покликав його до себе, звелів запаяти бляшанку й викинути на звалище за містом. Зрозумів Діоптрик, що то був один з міністрів короля, а найімовірніше – Амассид. І заходився він тоді просити й благати Фротона, щоб той випустив його з горища; Фротон запитав Діоптрика, як можна вірити його слову, й аж коли вельможа поклявся всім святим, що віддасть за нього свою дочку, Фротон відкрив ляду, вхопив Діоптрика двома пальцями, тримаючи орденами догори, і відніс його додому. А годинники вже вихлюпували полудень, і починалася велика врочистість діставання королевича з печі. Діоптрик, як тільки міг швидко, підчепив до трьох орденів, з яких складався. Велику Всеморську Зірку на вигаптуваній хвилями стрічці, й чимдуж поплив до палацу Іноксидів.

А Фротон подався до покою, де Аурентина серед своїх дам грала на електродрумлях, і вони вельми припали до смаку одне одному.

Коли Діоптрик доплив до головного входу, з палацових веж засурмили фанфари, бо урочистість уже почалася. Слуги спершу не хотіли його впустити, проте впізнали по орденах і відчинили ворота. І, коли ворота відчинились, підводний протяг пролетів по всій коронаційній залі, підхопив Амассида, Міногара й Філонавта – такі вони були маленькі – й заніс їх на кухню, де вони покрутилися, марно гукаючи на поміч, над раковиною, попадали до неї і, пройшовши підземними каналізаційними ходами, опинилися за містом. Поки вони вигрібалися з нечистот, намулу й бруду, поки відмилися й повернулися знов у палац, урочистість уже скінчилась.

Той‑таки підводний протяг, що так дався взнаки трьом міністрам, підхопив і Діоптрика й з такою силою закрутив його навколо трону, що луснув дротик, який його скріплював, порснули на всі боки ордени і Всеморська Зірка, й апаратик з розгону вдарив по лобі короля Гідропса, і той дуже здивувався, бо почув з цієї крихітки писк:

– Ваша королівська величність! Вибачте! Це я, Діоптрик, Великий Програміст!

– Ну що це за безглузді жарти в таку хвилину! – крикнув король, відіпхнув апаратик, і той сплив на підлогу, а Великий Підзябровий, відкриваючи урочистість, ударив три рази золотим жезлом і розбив ненароком апаратик на скалочки.

Вийшов королевич з дитячої печі, і його погляд упав на електричну рибку, що плавала в срібній клітці біля трону, обличчя його засяяло, і сподобалось йому це маленьке створіннячко. Урочистість щасливо закінчилась, королевич зійшов на трон і посів Гідропсове місце. Відтоді став він володарем аргонавтиків і великим філософом: захопився дослідженням небуття, бо нічого меншого не можна собі уявити; нарікся Неантофілом і правив справедливо, а маленькі електричні рибки були улюбленою його стравою.

А Фротон одружився з Аурентиною, на її прохання відремонтував смарагдове тіло Діоптрика, яке лежало в підвалі, і, діставши з шафи, вставив у нього мозок.

Бачачи, що нічого більше не вдієш, Великий Програміст і решта міністрів служили відтоді новому королю вірою і правдою. А Аурентина і Фротон, який став Великим Королівським Підбляшим, жили довго й щасливо.

АВТОМАТЕЇВ ДРУГ

[9]

Одного разу робот на ім’я Автоматей зібравіся в далеку та