Михайло Михайлович Коцюбинський - Fata morgana (збірник), Михайло Михайлович Коцюбинський
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хвилює на сонці нива, та Божа постіль, льон процвітає синьо, сказав би – небо задивилось в озерце, на сіножаті – віз. Гафійка годує дитину, а друге біля Маланки: «Бабо!..» І все те – родюча нива, віз, коні, кубло, – все те своє, рідне, з серцем зрослося. «Що ж се я вбралась сьогодні у сап’янці червоні, наче у свято… бач, процвітають на ниві, неначе мак…»
Вранці Маланка – кого стріла – питала:
– Не знати, будуть землю ділити?
Ковалиху і ту зачепила:
– Чули, серце, скоро землю нам мають давати…
– Аякже, Маласю, чула. Аякже. Тільки в людей і розмови, одним тільки живуть, одним і дишуть. Мій ще з зими купив у пана одну десятину; завдаток дав, а далі не хоче платити. «Нащо, – каже, – маю викидать гроші, коли однаково земля буде моя. Нехай пропадає завдаток». А мені шкода й завдатку. Осе! Щоб за своє та ще й платити. І копійки не дам. Нападаюсь на свого, щоб одібрав, а він не хоче. «Що з воза впало, те, – каже, – пропало». Будуть, будуть ділити. Вам більше прийдеться, бо ви безземельні. Коли б тільки справедливо ділили, щоб люди не бились поміж собою…
– Ой, коли б то дав милосердний… Звісно, люди – божі собаки, гризуться. Спасибі вам, серце, за добре слово. Хай вам Господь помагає, де тільки лицем обернетесь…
Маланчине серце топилось, як віск. Їй навіть чудно, що з ковалихою вони часто у сварці.
* * *Марія сплеснула в долоні.
– Глядіть, і дядько Панас прийшли послухать!
– Хіба не можна? Може, тут щось погане говорять?
Низька корячкувата постать спинилась на хатнім порозі, переставила довгий ціпок з корою у хату і, спершись на нього, щулила очі. Здавалось, вербовий пень витяг з землі своє коріння та причвалав між люди, цупкий, битий негодою, з духом землі, на якій ріс. Стара Кандзюбиха кликала брата:
– Заходь, заходь у хату.
Всі повернули до Панаса обличчя, а чужий раптом замовк, поклав руки на стіл і закліпав очима.
Панас все ще роздивлявся по хаті.
– Щось у вас світло погано горить, не розберу я зразу… Але він вже пізнав. Коло Гафійки сидів Олекса Безик, якого на селі звали Півтора Лиха. Він мав дітей, як маку, і ані клаптика поля. В кутку підпирав стіни високий Семен Мажуга, з запалими грудьми та довгорукий, весь як складаний ножик. Він тільки й жив з того, що на клишоногій кобилі возив євреїв на вокзал. Були тут Іван Короткий і Іван Редька, Олександр Дейнека та Сава Гурчин – всі безземельні або такі, що їх земля не могла згодувати.
Тоді Панас переставив через поріг свої чоботища, в яких, певно, більше було онуччя, ніж ніг, і примостився біля Марії.
– А хто ж той чорнявий, що за столом?
– Се чоловік з Ямищ, – пояснила Марія і обернула до чужого зацікавлений вид.
– Розказуйте далі, – попрохала вона.
Той перестав кліпать очима. І всі обернулись до нього.
– Ну, значить, зібрались ми зараз на зборню, староста з нами, так і так, пишіть приговор. Ми, ямищани, пристали на те, що ніхто з нас не буде робити в пана по давній ціні. Тепер піший робочий – рубель, а кінний – два. Робочий день має бути коротший на четвертину…
– Ого!
– Цитьте! Нехай говорить…
– Жати за шостий, а не десятий сніп, молотити за восьму, а не тринадцяту мірку…
Осе так добре! Голови по кутках закивали, а довгорукий Мажуга, на знак повної згоди, складався і розкладався, неначе ножик.
– А як пан не пристане?
Стара Кандзюбиха пропхалась крізь натовп і обережно зменшила у лампі світло.
Справді, що буде, як пан не пристане?
Чоловік з Ямищ помовчав хвилинку, глянув навколо і одрубав:
– А не пристане, то забастовка.
Марія сплеснула в долоні.
– Заба-стов-ка! Господи милосердний!
Панас Кандзюба хитнувся вперед, немов верба од вітру.
– Забастовка? Як саме?
– А так. Пан кличе косити – добре, карбованця в день. Не хочеш – коси собі сам. Ніхто на роботу не вийде. Настали жнива – давай нашу ціну; незгода – назувай сам постоли та й гайда з серпом на поле.
– Ха-ха! От ловко!
Сміх розкотився по хаті, з кутка в куток. Цілі ряди коливались од нього. Сміх косив наче та клав людей в покоси. Пан в постолах! Ха-ха!
Півтора Лиха впрів навіть од тої уяви; його лисина, зрошена потом, ловила й переливала блиск лампи. Пан в постолах!..
Чоловік з Ямищ все говорив.
Перед очима в Панаса невідступно стояла кумедна постать гладкого пана у постолах, сама серед поля, невміла і безпорадна. І не легка веселість грала в Панасовім серці, а давня мужича зненависть, що нарешті знайшла своє слово.
Озуть пана в постоли!
У цьому слові була ціла картина, розкішний план, справедливість людська й небесна.
Озуть пана у постоли!..
Але як се зробити?
Ба, як се зробити? Пан не дурний. Свої не схочуть – чужих покличе. Панське все зверху.
На саму думку, що чужі стали б на перешкоді, пішли б проти громади, засвітилися очі.
Заговорили всі разом.
Мажуга підняв догори руку, наче голоблю.
– Чужих не пускати! Розігнати! Кілками!
Го-го! Такий не пустить.
Марія сплеснула в долоні.
– Авжеж. Як не послуха – бити.
– Бо вже нікуди далі, все одно пропадати. – Хоч в яму, гірше не буде. – Народ зголоднів, а ніхто не подбає, їсти ніхто не дасть. – А не дасть. Як хочеш їсти – пий воду… – З’їв півбіди та й напийся води… – Один розкошує, а другий… Старша біда – як розкіш. – Озуть пана у постоли…
Однак поволі уява Панасова в’яла, наче хробак точив її. Де-де? Хіба так легко змагатись з паном!
Пан не хотів вже взувать постоли, не хтів сам жати. Він знов був сильний та хитрий ворог, з яким трудно було боротись, який все переможе. Краще далі од пана і од гріха. Хіба йому земський не вибив зуба?
Панаса ніхто не слухав.
Тоді він почав стукать ціпком.
Чого йому треба?
Ні, пана не налякаєш. Він має силу. Нажене тобі повне село, і в кого ззаду було гладеньке – мережане зроблять. Тепер кричать, а тоді що? В гурті і беззубий собака лютує. Схотів один з другим голіруч їжака вбити. Не вб’єш, бо вколить.
Стара хазяйка знов прикрутила лампу. Коли там що буде, а гас дорогий.
Іван Короткий хтів знати, чи всі підписались.
Чоловік з Ямищ за криком не міг нічого сказати.
– Цитьте, цитьте, нехай говорить…
Звісно, не всі. Багачі одреклися.
– Схотіли! Один біс, що пан, що багатий мужик.
Проте до них пристали села – Піски, Береза, Веселий Бір…
– О! Чуєте? Чуєте, скільки пристало… Тепер за нами черга. Стіймо за них, вони за нас постоять.
– Підписать! Підписать!
В
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Fata morgana (збірник), Михайло Михайлович Коцюбинський», після закриття браузера.
