Наталія Ярославівна Матолінець - Варта у Грі, Наталія Ярославівна Матолінець

Від напливу теорій і думок щодо того, хто й для чого це влаштував, Варта відчула, що голова болить ще сильніше. Проте тут її неспокій порушила поява чеха, котрий із грізним виразом обличчя крокував через сквер. Рішучість його кроків підтверджувала, що маг добре знав, куди йти.

Він наблизився, окинув Варту прискіпливим поглядом зверху вниз, а тоді впав на лавку поруч неї.

— Я кому казав чекати на мене? — голос Златана різонув, як гостре лезо. — Ану розказуй, у що ти вже встигла влізти!

— А от і містер пунктуальність, — скривилася дівчина. — Я на тебе чекала в Дикорослої.

— Я мав справи. А ти мала маячок на сумці. Я ще в музеї причепив.

— Падлюка...

— Кажи давай. Чого не дочекалася?

— Я пішла поживитися. Сам казав — сили потрібні. А далі хтось вирішив мене вирубити. Еверест врятував... той світляк з роботи. Ти його бачив.

— Ну, звичайно ж... — хмикнув Златан задоволено. — І що сказав?

— Що напав темний. Незнайомий. Але це якась ахінея! У місті майже всі всіх знають...

— Не зважай, я розберуся.

— Не говори як мафіозі з фільмів, — Варта зітхнула втомлено. — І викличи мені таксі.

— Навіть не думай, — заперечив Златан. — Біс його знає, чи нема хвоста. Хай краще Мірек завезе. Якщо тебе за всі ці відгули виженуть з роботи, то хоча б на таксі заощадиш.

***

Уранці Златан написав і повідомив, що третю точку знайшли світлі.

Варта процідила кілька нехороших слів і пішла на роботу в препаскудному настрої. Ще більше роздратувала наявність там Евереста. Адже вчора ось цей світляк урятував її від серйозних проблем. Поводився він стримано — навіть не іронізував і не прискіпувався щодо темності темних. Проте чаклунка розуміла, що заборгувала йому за вчора й це може ще вилізти боком. Особливо у часі Гри.

Коли чех з’явився біля кав’ярні наприкінці зміни, дівчина навіть не здивувалася.

— Тільки не кажи, що плануєш ходити за мною хвостом до закінчення Гри, — закотила вона очі.

— Поки тобі намагаються розбити голову твої ж темнокровні — буду, — безапеляційно заявив чаклун. — Тим більше в мене вже є певні ідеї щодо того, де шукати четверту мітку.

— Я передам твої ідеї Тайфунові, і він організує пошукову групу.

— Ні. Поки ми не знаємо, хто напав на тебе...

— Це не стосується Гри. Це справа Люцема. Він же на мене обізлився, бо вирвала його перемогу на дуелі.

— Але ж Еверест казав, що це справа рук темного, так?

— Відколи ти віриш світляку? — здивувалась дівчина.

— Я бачу його наскрізь.

Варта хмикнула. Слова Златана видалися їй поганим аргументом.

— Як тобі польський суддя? — спитав чех тим часом. — Чув, саме він був спостерігачем на другій мітці.

— Дивний дядько. Наче весь такий доброзичливий, а від нього так і віє небезпекою, — пригадала дівчина. — І ще той Емануель дуже швидко пішов геть, коли ми позначили мітку. А після того на Тайфуна накинулась темрява, і він ледь не прибив світляка. Я читала, що той, хто проливає кров над міткою, приймає трохи побічних ефектів. Але ти б бачив Тая тоді! Він і так не визначається стриманістю, а тієї ночі взагалі злетів із котушок...

— Та просто пшек за світлих, — видавив із себе Златан. — Він мав залишитися. Мав погасити пост-ефект, який так вплинув на того вашого головного лобуряку.

— Тобто... суддя порушив правила? Чому? — Варті до цього моменту здавалося, що хто-хто, а найвищі з Конгломерату повинні залізно дотримуватися всіх умов. Адже інакше все полетить до біса. А може, вже й летить, враховуючи, що Гра почалася з кривавого вбивства...

— Ну, відзвітував він за правилами, — хмикнув чех. — Бюрократія і папірці в порядку. Але якби щось сталося. Якби світляк, кров котрого щойно позначила мітку, постраждав... Тайфуна могли б відсторонити на один чи два тури. Або й віддати очко вашим суперникам. Падлючий Емек, певно, щось таке й мав на думці...

— Ти багато знаєш про суддів, — зауважила Варта, вкотре думаючи над тим, як же химерний знайомець пов’язаний із найбільшою силою в чаклунській спільноті. А що пов’язаний — це вже очевидно.

— Доводиться, — Златан осміхнувся невесело. — Хоча вони й повинні зберігати нейтралітет, але кожен тягне у свій бік. І не звинуватиш. Я теж розумію, як це. Але можеш не хвилюватися: я цілковито на боці темних.

— Я не хвилююся щодо цього. Мене більше турбує, що, судячи з твоїх слів, менш чесні судді можуть взагалі передавати світлякам імена жертв чи місця міток. Який же тоді взагалі сенс у цій Грі?

— Сенс у тому, аби всі вірили, що вона проходить чесно. Ця і багато інших ігор. Ти що, маленька? — маг зиркнув на Варту спідлоба. — Але ні, суддям суворо заборонено контактувати з учасниками поза ритуалами на місці міток. Тому інформацію ніхто аж так явно не зливає. За цим гарно слідкують. Спостерігачі від Конгломерату — ще ті п’явки.

Варті важко вірилося, що спостерігачі здатні тримати під контролем могутніх суддів, які володіли недоступними для звичайних магів уміннями.

— Поляк за світлих, — вів далі Златан, — словак теж. Австрійський суддя зберігає нейтралітет. Принаймні на людях. Та й ти сама розумієш, що велика сила судді є також дуже яскравою візитною карткою, котра з одного боку допомагає, а з іншого — ускладнює всі кроки поза правилами. Можуть допомогти сильні ілюзії, та й то не завжди. А виняткових майстрів ілюзій серед чинних суддів нема. До того ж наші шановні правлінці дізнаються про місце наступної мітки не набагато раніше, ніж самі гравці.

— А звідки ти це знаєш? Якщо інфу не зливають? — підловила дівчина, сподіваючись зазирнути за ширму таємності чеха.

— Так сталося, — Златан, як завжди, не сказав нічого певного. — Я маю виходи на правління. Трохи. Проте в суддівські інтриги краще не влазити. — Хлопець негайно змінив тему. — Втім, хто б не переміг, у місті, де минає Гра, наприкінці вивільняється колосальна кількість енергії. І це — найважливіша ціль, яка ще допомагає темним та світлим не перегризтися між собою.

— Це мені відомо, — відказала дівчина. — Як і продовження історії: