Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

пішов, записав, і я висоту взяв. І стрибав далі, найвищих висот не взяв, але стрибки мені зарахували в норму на значок ГТО І ступеня. Я один у районі мав такий значок. А далі… далі в Бориса розболівся живіт, і Віталій теж кволиться, і на всі дистанції виходив я. Кидав диск, метав молот і спис (приходив раніше і трохи тренувався), і біг з бар’єрами, і стрибки у довжину, і все інше. Фізкультурник клав мене на лавочку й розтирав ноги, а мені було соромно: здоровий дядько розтирає хлопчаку ноги. І соває мені в кишені шоколадки, а я їх віддаю дівчатам. Їх було двоє – Галка й друга теж Галина.

А далі був тріумф. Смішні та жалюгідні вони, юнацькі тріумфи, та й усі інші. Біг на три тисячі метрів. Якщо спринтери біжать кожен по своїй доріжці, то стаєри всі по одній, першій, найкоротшій. Побігли. Я, либонь, ще й загаявся, й біжу останній, а попереду всі інші, чоловік двадцять-двадцять п’ять. Я біжу й раптом мене обіймає «обида», що я – найгірший. Припустив. Обігнав одного, другого, …четвертого, п’ятого. На трибунах сидять ті, хто зараз у змаганнях участі не бере, а також сторонні зіваки. Вони мій ривок помітили. У мене на грудях на білій стрічці напис: «Ніжин». І вони почали гукати: «Ніжин, давай!», «Ніжин, покажи їм!». Підхльоснутий, я «показував». І ось вже позаду десятий, дванадцятий, п’ятнадцятий. І на трибунах грім: «Ніжин, Ніжин!». І я вже побіг, як дурний з гори. Попереду лишився тільки один спортсмен: довготелесий, довгоногий, у справжньому спортивному взутті, а не в такому як у нас, сільському, городньому. У мене в грудях бурхає полум’я, спирає подих, а я пру. Той, попереду, двічі оглянувся на мене здивовано. Це мене ще дужче зачепило. І ось я його вже наздоганяю, порівнявся, обійшов не корпус, і вже фінішна стрічка звивається у мене на грудях. А в мене в очах – темінь, морок. Я падаю. Судді на фініші підхопили мене під руки, поклали на лавочку. Біжить якась медсестра, біжить наш переляканий фізкультурник. А я кліпнув двічі очима – мені прояснилося. Встав: «Я пошуткував», – кажу.

І вже підсумковий збір. Грає туш духовий оркестр на честь переможців. І на мою честь за три тисячі метрів. І отримую грамоту. І ще з однією грамотою і вимпелом виходжу на сцену: наш район зайняв друге місце. Додому їхали вантажною машиною, її десь надибав фізкультурник, вона їде на Ніжин через наше село, – фізкультурник у кабіні з шофером, ми – в кузові, де два оберемки соломи. У селі біля містка стукаємо в кабіну. Галці тут злазити, мені теж. Хлопцям і Галині – далі. Злізли. Я ступаю на стежку через шкільне подвір’я. І раптом Галка: – Юро, приходь увечері до клубу, підемо разом додому. Так вона сказала: «Проведеш мене додому».

І я прийшов. І провів. І вдруге, і втретє… Але Галка була непостійна, фривольна; одного разу вийшов з клубу, дивлюся, де Галка, вона мала на мене чекати, а хтось мені й каже: «Галка пішла з Костею». Наступного дня різко виказав їй її зраду, вона в такому ж тоні відказала мені та розсварилася.

А вже наступна любов була в університеті. Я їхав складати вступні екзамени з підручниками в фанерному, обтягнутому зеленим сукенцем чемодані, засмаженою куркою і сорока карбованцями в кишені. Я вперше їхав до Києва, не знав, куди буду вступати: шкільні вчителі радили в технічний вуз (я добре знав математику), особливо учитель фізики: «Вступай в інженерно-будівельний», його син був інженером-будівельником.

Отже, часто не ми вибираємо дороги, а вони нас. Мені кортіло в Інститут цивільного повітряного флоту, там синя форма і пілотський кашкет з розпростертими крилами: «от би приїхати в такій формі до своїх дівчат». Будівельний інститут відкинув одразу: там основний предмет креслення, а воно в мене не найкращого чину, я – неохайний. І от з вокзалу я пішки прийшов до університету (чув про такий), поїзд прибув дуже рано, я ліг у парку Шевченка в кутку на лавочку, підклавши чемодана під голову («в городі самі «чужі», можуть поцупити»), й заснув. Прокинувся від плюскоту води: молоденька дівчина-двірничка поливала доріжки. Я взяв у неї шланг, напився. Пирснув на неї, вона на мене (молодість) і поволікся до університету. Стояв перед двома щитами, де перераховували всі факультети, й вибирав. Мушу сказати, що я був певен у тому, що вступлю, бо вчився на п’ятірки, перечитав книги всієї шкільної бібліотеки. Вибрав «западноєвропейський» відділ (стояв перед щитом з російським текстом) філологічного факультету; звучить же як! Там я вивчатиму західноєвропейську літературу. Черга здавати атестати – величезна, я здав, склав екзамени й вступив. За цей час не тільки з’їв курку й спечені матір’ю коржики, а й проїв майже всі сорок карбованців. Останні дні жив на іржавій тюльці і напівгнилих помідорах по п’ять копійок за кілограм. А вступивши, продав на товчку, який був просто на тротуарі на вулиці Леніна, підручники, й пішов з таким самим щасливим абітурієнтом у ресторан. Бо ж читав про ресторани у романах. І їжу обирали, не якийсь борщ чи суп, а «омлет с яйцом и гренками», і не кашу чи картоплю, а чахохбілі. Побачивши, що офіціантки ходять у білих кокошниках, ми й собі хотіли одягнути на голови складені на тарілках перед нами пілотками білі серветки, але нас зупинив чоловік за сусіднім столом. І вилаяв офіціантку, що збиткується над сільськими хлопцями: подала бульйон – водицю, в якій плаває яйце, а грінки принесла хтозна коли («вы уже съели, а я гренки несу»), і до чахохбілі подала не ложечки, а виделки. Звідтоді, де б я не бував тут чи за кордоном, я не замовляю страви, якої не знаю.

Університет ще тоді стояв у руїнах, ми бігали по школах, тільки загальні, потокові лекції слухали в сусідньому з червоним корпусом великій, пофарбованій у жовте будівлі. Навчання мені давалося надзвичайно важко. Західноєвропейський факультет виявився романо-германським, так його одразу перейменували, щоб не схилятися перед «гнилим» Заходом. І вчили там іноземних мов. А ще мене поперло на французьке відділення. Французької мови до того я й не нюхав, у групі всі вчили її до цього, вони вже читали тексти, а я намагався розібратися в алфавіті. Провчившись трохи не до першої сесії, я збагнув, що тут мені буде лихо, пішов до декана й перевівся на український відділ. Такий вибір зробив ще й тому, що в кімнаті, у якій жив (сімнадцять студентів), були одні лише україністи.