Каролін Ламарш - Галявина край лісу, Каролін Ламарш

Коли його вивели, бармен кинувся до щура і прибрав його. Люди в залі почали гучно обговорювати подію. Юнака мавпували, удавали його манеру говорити. Смішки і келихи наповнювало полегшення. Ніхто не вірив, що щур Гораціо дійсно мешкав і харчувався тут, ховаючись у закутку поважного і банального закладу з таким м’язистим персоналом.

— От бідака! Горопашний! — зі сльозами на очах схлипувала п’яничка. Важко було сказати, кого вона оплакувала, щура чи того, кого щойно вивели четверо поліцейських і хто був на голову вищим від будь-кого із присутніх.

Як і Прометей, він був високим і самотнім, а навколо актори — власник, бармен, комісар, який з’явився так несподівано, далебі сам Зевс, пітьма довкола, не вельми говіркий і жалісливий хор, кілька жінок; усе це так нагадувало п’єсу, яку я щойно дивилась!

Усе, за винятком щура. Тварина, яку знайшли вже мертвою? Чи вірний друг, товариш по самоті? Кажуть, щури легко прив’язуються до людей. А якщо дати щуру гучне ім’я, він навіть відгукуватиметься!

Гораціо.

Я вийшла з бару, піднялася сходами вздовж театру. І серед колон над фонтаном помітила постать — цей чоловік так нагадував того, із бару, теж гарний на личко, те саме темне волосся, та на відміну від шаленця вдягнений він був у бежеве пальто з вузькою талією. Я впізнала актора, що грав Прометея. Він поволі, мов линвохода, ішов уздовж кам’яного бар’єра — стрункий, не відводячи погляду від землі, ніби шукав місце, куди ліпше впасти. Та висоти бракувало, а внизу тягнулись самі бордюри...

Тіш

Вони підійшли до мене на вулиці неподалік від мого дому. Висока широкоплеча білявка у старому вицвілому спортивному костюмі та охайніша за неї невисока кругленька чорнявка. У дівчат були кола під очима, блищали очі, вони скидалися на школярок на канікулах, але насправді шукали парк.

— Нам по дорозі, ходімо, — запропонував я.

Ми йшли уздовж вілл із садами, аж раптом товстенька перескочила через загороду і присіла на грядці, не відводячи погляду від чепурного фасаду; мовби хотіла сказати: сцяла я на вас, месьє-дами! Жодна фіранка не поворухнулась, ніхто з обуренням не відчинив вікно, тож вона натягнула труси так само швидко, як і зняла їх — вочевидь, терористка-сцикуха це робила часто й усюди. Чорнявка мала джинсову спідничку, стояло літо, досить спекотне літо — ось чому вони так поспішали до прохолодного парку.

Дівулі йшли далі, висока білявка тріскотіла, чорнявка помовкувала, але мене приголомшив сам факт того, що вона посцяла у приватному садку, на очах незнайомця, якого зустріла всього кілька хвилин тому. Оділь, білявка, була із Франції, а Лів, чорнявка — з Нідерландів. Мешкали вони в Уккле.

— Шикарний район! — заявила Оділь і розсміялася різко, мов зливою відшмагала. У зовнішності дівуль не було нічого від Уккле. Спершу я думав, що вони тут відпочивають — дві туристки, які знімають у подруги хату на літо. Та коли ми увійшли до парку, вони втаємничили мене в деталі свого життя.

Дівулі ночували в гаражі, не під’єднаному до електрики, з краном зовні і здичавілим садом навколо; глуху, але безпечну місцину вони називали Райком. Харчувалися дівулі продуктами, які цупили в супермаркетах, і нерідко змінювали квартали, щоб ніхто їх не помітив; милися вони під душем у черниць у благодійній лікарні неподалік Південного вокзалу; щодо решти, то вони намагалися перепити дядьків на терасах кафе, спали, коли заманеться, а ще мали кота на прізвисько Тіш.

— Це як shit, але навпаки! — в один голос скрикнули вони.

Розмовляли вони збуджено, мов дівчатка, навіки забуті батьками на шкільному подвір’ї.

— Зрештою (тепер сміх Оділь нагадав мені плюскіт води у склянці), Адам і Єва також не мали ні електрики, ні водогону!

Лів запитала, де можна чогось купити-перехопити, і я відповів: «Ніде». І запросив їх почастуватися сандвічами в мене вдома. Зазвичай мені не подобається надовго залишати роботу, та дівулі заінтригували мене. З ними я почувався в безпеці. Певно, це через кішку. Я завів дівуль до вітальні (уранці тут побувала прибиральниця, тож кімната сяяла чистотою) і раптом усвідомив порожнечу — елегантну і непохитну — свого існування. Тож замість виймати сандвічі я кинувся смажити відбивні, варити макарони і броколі — те, що планував з’їсти на вечерю.

Підживившись, Оділь, обвівши поглядом чорний шкіряний диван, велику плазму і камін із натурального каменю, різко мене запитала:

— Ти все життя збираєшся жити отак?

Що вона мала на увазі? Дороге оздоблення? Ситний обід, який щойно з’їла (її губи лисніли від жиру)? Чи радше те, на що перетворилося моє життя?

І я в тон їй відказав:

— А ви також плануєте все життя отак жити?

Я хотів сказати — на вулиці, без даху над головою, без роботи, без соціального страхування.

Оділь відкинула чубчик із очей і кинула гордовито:

— Я в житті хочу одного: підніматися, йти дедалі вище!

Що ж, іти вище можна будь-де. Навіть на вулиці існують свої закони, завдяки яким вас оточують люди, що спрощують ваше життя. А так звані нормальні люди (до яких належу я) почуваються щасливішими, допомагаючи не таким забезпеченим — адже життя останніх раптом осяює іскра електрики та здорового глузду.

А ще був кіт, про якого Лів розповідала з блиском в очах. Мені вже кортіло познайомитися з ним, я вже бачив Тіш своїм персональним провідником континентом злиднів, про який говорили всі навколо, але який насправді ніхто не знав. Тіш — це shit навпаки. Чи відомий мені запах shit? Авжеж, чув якось, у Барселоні. Що зрештою? Захворів і зійшов на пси. Кажуть «зійти на пси», ніхто не каже «зійти на котів». Коти тихіші, вони ховаються, коли зле.

Тіш десь тинявся, коли я завітав до гаража. Я зрозумів миттєво: зарослий плющем і освітлений самотньою свічкою гараж насправді значно миліший за віллу з плазмою і каміном із натурального каменю. Місцина була таємнича, навдивовижу затишна — а я й забув, що таке затишок. Райок — яка влучна назва!

Уккле — найзаможніший квартал у Брюсселі. Тут оселяються франкофони, тож (за словами Оділь) сміття тут «вельми цікаве». І це друга причина, чому вони з Лів шукали притулок саме в цьому районі, перша ж причина — безпека: дві безпритульні дівулі в Уккле менше ризикують нарватися на агресію, ніж у центрі. Отже, сміття. Вони час від часу оглядали його на предмет старих видань — і поверталися, навантажені книжками, журналами й коміксами. Примостившись на старому матраці, який служив дівулям за ліжко, я роздивлявся прекрасний альбом Гауді з подряпаною обкладинкою і липкими сторінками з чудовими