Джек Лондон - Міжзоряний мандрівник

Тепер зверніть увагу на дві речі: я розмовляв французькою мовою і не дивувався цьому. Тільки опісля, коли я знову опинився у своїй самотинній камері та згадував усе те, про що оце пишу, – я збагнув, що розмовляв французькою, і то добре. А я, Дерел Стендінг, що пише тепер ці рядки у відділенні для вбивць у Фолсомській в’язниці, знав французьку мову лише в обсязі програми середньої школи, тобто читав, але розмовляти зовсім не міг. Я не вмів би навіть вимовити як слід французькі назви у меню.

Та вернімося до мене в кімнату. Понс був маленький худенький дідок. Він народився в нас у домі, я це знав, тому що того дня, який я описую, випадково про це згадували. Він мав добрих шістдесят років. Був беззубий, але бадьорий і моторний, дарма що кульгав, якось кумедно підскакуючи. Проживши з нами ціле своє життя, він дозволяв собі бути з усіма запанібрата. Він служив у мого батька ще раніше, ніж я навчився ходити, а як батько помер, то він перейшов до мене. Саме того дня Понс оповідав мені про це. Ногу йому скалічило на війні в Італії, під час кавалерійської атаки. Ледве він устиг був витягти мого батька з-під кінських копит, як його вдарили списом у стегно, і він сам попав під копита. Батько, бувши при пам’яті, але безпорадний через рани, бачив усе те. Таким чином Понс здобув собі право бути мало не зухвалим із нами, принаймні зі мною, сином мого батька.

Понс докірливо похитав головою, побачивши, як жадібно я п’ю воду.

– Чули, як вона кипіла мені в горлі? – засміявся я, віддаючи йому порожнього кухля.

– Викапаний батько! – безнадійно мовив він. – Проте ваш батько згодом усе-таки дечого доброго навчився, а ви навряд чи навчитесь.

– Еге, навчився, коли йому живіт не давав пити, коли від одного ковтка його аж вивертало, – дражнив я старого. – Не штука не пити, коли не годен!

Поки ми розмовляли, Понс поскладав біля ліжка те, що я мав сьогодні одягти.

– Пийте, пийте собі, пане, – мовив він, – вам не завадить. Помрете із здоровим шлунком.

– Ви хочете сказати, що він у мене залізний? – Я вдавав, ніби не розумію, на що він натякає.

– Я хочу сказати… – почав він знову, але, збагнувши, що я його дражню, замовк, надув свої поморщені губи й повісив на бильце стільця мій новий плащ із соболів. – Вісімсот дукатів, – ошкірився він, – тисяча кіз і сотня ситих биків за плащ, щоб вам було тепло. Цілих два десятки ферм на спині мого шляхетного пана.

– А ось тут ціла сотня добірних ферм, та ще й замок або два на додачу, а то й палац, – сказав я, торкаючись рукою до шаблі, що її він саме клав на стілець.

– Ваш батько також здобув усе дужою рукою, – дорікнув Понс, – але він умів берегти здобуте.

Старий замовк, зневажливо показуючи на мій новий червоний атласний камзол, – надзвичайно гарний, тільки дуже дорогий.

– За оце шістдесят дукатів! – не вгавав Понс. – Ваш батько радше б віддав усіх кравців та юдеїв із цілого християнського світу на потіху сатані, аніж заплатив би такі гроші.

Отак весь час, поки ми вдягались, тобто поки Понс допомагав мені вдягатись, ми з ним під’їдали один одного.

– Я бачу, що ви, Понсе, не чули останньої новини? – хитро закинув я.

Старий нашорошив вуха. Він любив усякі плітки.

– Останньої новини? – перепитав він. – Може, щось про англійський двір?

– Ні, – я похитав головою, – але, мабуть, це тільки для вас новина, а всі решта вже її знають. То ви справді не чули? Грецькі філософи шепталися про неї ще дві тисячі років тому. Через цю ж новину я і став носити двадцять заможних ферм на спині, через неї живу при дворі й чепурно вбираюся. Бачите, Понсе, світ – це найпаскудніше місце, життя – найсумніша річ, усі люди вмирають, а коли помруть, то вони, звісно, мертві. Отже, щоб урятуватись від туги й лиха, нинішні люди, такі, як я, шукають утіхи, забуття й шалених розваг.

– Ну, а новина, пане? Про що шепталися філософи в давнину?

– Про те, що Бог помер, Понсе, – відповів я врочистим голосом. – Невже ви не чули? Бог помер, незабаром і я помру, тож і ношу на плечах двадцять заможних ферм.

– Ні, Бог живий, – палко заперечив старий, – і Царство Його наближається. Кажу вам, пане, воно вже близько. Може, й завтра, і тоді земля загине!

– Так казали люди й у давньому Римі, Понсе, коли Нерон робив із них живі смолоскипи собі на втіху.

Понс жалісливо подивився на мене й сумно мовив:

– Надмірне знання народжує неміч. Я завжди опирався. Проте вам, звісно, треба було зробити по-своєму і тягати мої старі кістки із собою. Вивчати астрономію й арифметику у Венеції, поезію та всі оті італійські штучки у Флоренції, астрологію в Пізі, а в тій країні божевільних, у Німеччині, – уже й не знаю що. Хай би їх чорт узяв, тих філософів! Я вам кажу, пане, я, Понс, ваш служник, кволий, темний у письмі дід, я кажу вам, що Бог є, і незабаром прийде час, коли ви станете перед ним. – Він раптом замовк, щось, мабуть, згадавши, і додав: – Він тут, той священик, про якого ви казали.

Вордсворт, Вільям (1770–1850) – англійський поет-романтик. Вашінгтон, Джордж (1732–1799) – видатний американський політичний діяч, перший президент США. Замолоду багато подорожував.

Повернутися

Війна 1812 року – між США та Англією.

Повернутися

У нашій останній війні. – Йдеться про війну 1901 року, унаслідок якої США придушили Філіппінську республіку.

Повернутися

Агорафобія – хворобливий острах перед просторінням.

Повернутися

Давидова вежа і далі – Яффська брама – архітектурні пам’ятки давнього Єрусалима.

Повернутися

Самарія – місто-держава у давній Палестині.

Повернутися

Голгофа – місце страти злочинців у давньому Єрусалимі;