Макс Кідрук - Бот. Атакамська криза

– Хто на нас напав?! – накинувся на велетня Тимур. – Ріно, що, в біса, коїться?

– Це твої дітваки, фелла. Кляті білобрисі вишкребки…

– Хто? – вирячився хлопець.

Хедхантер повів бровами і не відповів. Притискаючись грудьми до колін, як у літаку під час аварійної посадки, і клацаючи зубами, коли джип перелітав через ями, Тимур думав, що хтось із них двох – або він, або амбал – однозначно збожеволів.

Останній пучок жовтогарячих променів ковзнув за небокрай. Зі сходу, від гір, слалась масна обважніла темрява…

«Тойота Тундра» підскакувала на горбках поруч, справа від «Фольксвагена».

– Дебіл! – виткнувшись з тієї частини вікна, яку не затуляла броня, гаркнув Ріно. – Якого дідька моргаєш мені в дупу? – півторахвилинне блимання подіяло йому на нерви.

Джеффрі щось зарепетував у відповідь.

– Що ти пищиш? – Хедхантер перекрикував ревіння мотора. – Я нічого не чую!

Сильніше висунувши голову, Джефф прокричав удруге. Результат – той самий: слова вислизнули з-поміж машин, розчинившись у вітрі. Щоправда, на цей раз Джеффрі догадався виставити з вікна ліву руку, і показати великим пальцем кудись собі за спину.

Тимур озирнувся: вдалині, на віддалі кількох сотень метрів аритмічно підскакували дві яскраві цятки. Програміст миттю все зрозумів. Смикнув ґевала за плече:

– Там автомобіль. Ріно, за нами хтось їде.

Ріно крутнув головою.

– Fucking hell! – чортихнувся велетень. – Це наш «Туарег».

– Вони вислизнули, – чи то спитав, чи то порадів за третій екіпаж Тимур. А потім у голосі забринів сумнів: – Правда ж, вони відірвалися?

– Ще невідомо, – Хедхантер і Джеро перезирнулись: – Думаєш, боти?

– Я не знаю, Ріно, – Джеро знизав плечима.

– Хто у тій машині? – не заспокоювався Тимур. – Які ще боти? Що ви мелете?

– Заткнись, фелла, – відрубав Ріно.

Дорога ставала небезпечною. На шляху траплялися брили з темного сланцю: деякі з гуркотом розбивались об наварені бампери, кам’яними бризками розриваючи пітьму, інші доводилось об’їжджати, ризикуючи влетіти в неконтрольований занос. Скелі стали вищими. З сіро-жовтої землі витикались обгризені вітром конусоподібні шпичаки, що нагадували термітники. Будь-якої миті джип міг втратити колесо, ввігнатись у скелю, перекинутись або просто розлетітися на друзки. Проте швидкості Джеро не зменшив.

Зненацька Тимур побачив вогні. Попереду в пітьмі зависли різнокольорові плямки. Небавом поміж ними позначилися продовгуваті горизонтальні риски, з яких у простір над Атакамою розтікалось холодне синє світіння. У міру наближення Тимур здогадався, що ті риски – це невисокі, але широкі вікна. Один за одним з мороку виповзали обриси похмурих будов, схожих на гігантські коробки.

– Ті-Джею, ану подай мені рацію! – скомандував Хедхантер. (Взагалі-то гереро ліворуч від Тимура на мові його племені звали Тжамуаха, але Хедхантер попередив хлопця, що пристрелить його, якщо він ще хоч раз попросить називати себе повним іменем. Відтоді Тжамуаху стали кликати скорочено, за першими двома літерами імені – TJ.)

Миршавий гереро ліворуч від Тимура сіпнувся, схилився униз і, попорпавшись, дістав з-під сидіння рацію. Поспіхом, неначе вона була прогріта до червоного, передав її босу.

– Ндонґо, говорить Ріно, – натиснувши кнопку зв’язку, відчеканив велетень. – Ти чуєш мене, фелла?.. – мовчанка. – Мудак, це твоя машина у мене на хвості?

Відповіді не було. Атмосфера твердла, мов свинець, невблаганно перетворюючись на морок. Велетень труснув рацією, натиснув кнопку і пробасив удруге:

– Повторюю, це Ріно, – пауза. У відповідь – незмінна тиша в ефірі. – Донґі, сучий ти сину, у вас там усе гаразд? Відповідай негайно!

Глухе скрекотання, і жодного звуку, схожого на людський голос. Хедхантер шумно видихнув повітря і заговорив з помітним роздратуванням:

– Ндонґо… Френкі… Ви мене чуєте? Прийом… Якщо ви мене розігруєте, чорнопикі вилупки, то після повернення на базу я вашими ж яйцями позатикаю вам вуха. Як зрозуміли?

Але ні Ндонґа, ні Френкі нікого не розігрували.

– Можливо, вони загубили рацію, – невпевнено пробубнів Джеро.

– А можливо, то вже не вони, – закінчив фразу Ріно.

Переслідувачі насідали на п’яти. Джеро витискав з машини все, на що вона здатна, але відірватися не міг. Хедхантер не випускав з рук засмальцьовану військову рацію. Тепер він викликав «NGF Lab». Крізь завади спершу донеслось рівномірне шипіння, а згодом динамік озвався переривчастим голосом:

– Ріно, ми ’ебе чує’о… ’Овори.

– Хто це?

– Ц’ Ральф Доернберг.

– Ральфе, нас атакували. Ймовірно, ми втратили «Туарег» Такеди з усіма, хто був у ньому… Ти чуєш, Ральфе?

– Що з’чи’ «імовірно»?

– Те, що я не певен у цьому. Автомобіль мчить за нами, і ми… – Ріно зам’явся. – Ми не знаємо, хто в ньому. В моєму екіпажі один поранений.

– Зрозуміло, – прохрипіла рація, а тоді Ральф немов прокинувся: – Вони женуться за вами? От лайно! Тимур Коршак живий?

– Підтверджую. Українець з нами. У вас усе гаразд?

– Якщо ти питаєш про «малюків», то вони не з’являлися. Але периметр ще й досі не під напругою.

– Мені потрібно, щоб ви нас зустріли.

– Зрозумів.

– Стягни всіх, хто може тримати зброю і не обісреться від звуків власних пострілів, до західної стіни корпусу «EN-1». Джеро піджене джип до воріт № 4. Витягуйте хлопця, а я спробую затримати тих, що сунуть за нами назирці… Хто б там не був…

– Все зробимо, Ріно, – виплюнув динамік і заглух.

– Поясніть мені, що врешті-решт відбувається? – дратувався Тимур. – Що це за будівлі попереду? Чому всі так переймаються моєю особою?

Хедхантер повернувся до програміста.

– Слухай мене уважно, фелла. Від цього залежить твоє життя. Відтепер уже не тільки твоє. Ми підскочимо до стіни, станемо правим боком. Навпроти будуть залізні ворота. Як тільки побачиш їх, викочуйся на хрін із джипа і рви до них. Не озирайся і не спиняйся, що б не робилося за твоєю спиною. Затямив?

Велетень говорив важким, сиплим голосом, відбиваючи у Тимура будь-яке бажання розпитувати. Хлопець ствердно кивнув.

– За дверима тебе чекатимуть. Вони все пояснять.

Перша з низки бетонних будівель була вже поряд. Ліворуч від неї вимальовувалась ще одна, трохи нижча. На деякій відстані від стін, повторюючи контури фундаментів, проходила дротяна загорожа.

– Чуєш, босе, – покликав Джеро.

– Ну, – відізвався Ріно.

– Огорожа знеструмлена, так?

– Ага.

– То я рвону крізь неї? Так ми під’їдемо ближче.

– Давай.

Загорожа на якийсь час зникла з поля зору, а тоді нараз виринула, наче з-під землі.

– Hold o-o-on![41] – витягнувши губи, закричав Джеро.

«Туарег» без зусиль продірявив плетиво дротів, потягнувши їх за собою, неначе звір, що вирвався з ловецької сіті. За секунду він загальмував за кілька кроків від стіни.

– Біжи! – звелів Ріно.

Десь нагорі ввімкнулись прожектори. Ділянку довкола пролому в загорожі затопило яскравим світлом. Тимур розгубився. Стало видно, як удень; після виснаженого мерехтіння неонових