Старицький - Облога Буші, Старицький

оборони, кинулось потужною хвилею на збившогося в купу ворога.

Здригнулись німці і подалися назад, не маючи сили витримати з двох боків такого шаленого натиску, натовпом посунулись вони просто до ярів та бескидів... Ще хвилина - і ряди їх, стиснуті озвірілими козаками, почали стрімголов падати з сторчавих скель униз на гостре каміння і ребра граніту, а козаки до того оскаженіли в своїй лютості, що й самі почали обриватися з скель услід за німцями. Хорунжий схопив двох німців за горла, зіпхнув їх зі скелі і сам полетів за ними навздогін.

- Куди ти, к бісу? - спитав був його запорожець, а потім почухав потилицю й додав: - Ат, шкода чоловіка - добрий козарлюга був!

- Стривайте, дурноголові! - кричав сотник, піднявши скривавлену руку вгору.- Що то ви стрибаєте в прірву? Вже й жодного ворога не лишилося!

Коли юрба трохи опам'яталася, спинилась і вже почала була вимощувати на ранених свою ще не втихлу лютість, сотник підняв над головою пернач і грізно крикнув:

- Годі! Ані з місця! Слухати мого наказу! Всі оточили сотника і, знявши шапки, тільки обтирали піт і кров з розчервонілих облич.

- Дяка богові, ми з цими ворогами порахувались; але й нас, братці, значно зменшилось, люті ж вороги оточують нас необорним колом; підбито наші захисниці-гармати, розвалено окопища, випущено в Дністро наш став рідний, і от-от не мине й години, як цілі хмари сарани цієї налетять на нас... Так от вам яка моя рада: хоча й все одно пропадати нам треба, але проте ж хочеться подовше помахати руками і якнайбільше вирядити в пекло цієї тварюки, так для цього треба нам цей пригород покинути, а перейти у містечко, за мури замкові: там і вали суть, і чотири баби, - все-таки трохи продержимось.

- Розумне твоє слово, пане сотнику! - з ухвалою відкликнулися всі.

- Ну, тож не гайте часу, братці, бо ляшки з татарвою нам відпочити не дадуть. Та от ще що: мертвих, тих, що зовсім сконали вже, ми з собою не візьмемо, бо нема часу з ними вовтузитися, а ранених не можна кидати катам на знущання...

- Не можна, не можна, пане отамане! - обізвались Шрам і старий запорожець.

- А як і з собою брати їх теж неспроможне, бо й нам лишилося пожити на світі годин зо три, не більше, то моя рада така: поскидати їх он з тої кручі в провалля,- поки долетять, то й кістки їм розсипляться, стало буть, і смерть буде приємніша!

- Що й казати! - згодився сивий запорожець.- Що приємніше, то приємніше... Беркицьнутися разів зо два-три в повітрі, мов на релях, а потім і на перині лягти.

- Вірно! - піддержав Шрам.- Але от тільки мені здається, що треба б про це поранених спитатися.

- Ну й Шрам! - загомоніли навкруги.- Скаже слово - так мов тобі дратвою приточає!

І козаки кинулись лічити трупи та зносити поранених на край провалля.

- А що, панове-товариші й друзі,- звернувся до тяжко-ранених Шрам, - чи волите тут лишитися межи німотою, бо нам брати вас з собою незручно, чи хочете, може, прогулятися в останній раз от з цієї скелі і спочити козацьким сном на долині?

- Не кидайте, братці, нас тут па муки! - застогнали одні.

- Кидайте з скелі! - прохали другі.

- Від братньої руки й смерть красна - рішили треті.

- Ну так, славні лицарі й дорогі друзі, ми вволимо вашу останню волю,- сказав велебно сотник,- і перед вашою отвертою могилою заприсягнемося ще от у чім: коли надійде наш останній час і вцілівша жменя нас не спроможна буде боронитися проти звіра, то ми також не дамо нікого живим ворогові в руки і вб'ємо один другого! Чи згода, панове?

- Згода, пане отамане! Присягаємось! - шпарко відгукнулися всі.

- Ну, тож попрощаємося з ними,- сказав сотник і поцілував першого пораненого в побілілі губи, витерши рукою очі й промовивши: - Прощавай, дорогий товаришу, не згадуй нас лихом!

А поранений теж шепотів:

- Пошли й вам, господи, чесну смерть та швидше зобачитися!

Найближчі козаки поцілували ще раз підхопленого на руки товариша, а за хвилину він уже з шумом летів униз, наближаючись до смертного ліжка...

Х

Орися вийшла з церкви, прямуючи до околишньої вартової башти; там вона поміж лежавшим бойовим припасом знайшла цілий жмуток гноту і поклала його у фартух; потім з цією ношею вона зійшла з муру до покою хорунжого. На порозі сиділа, наче статуя, Катря, склавши на підобгатих колінах руки й схиливши безнадійно голову, обважнілу від надсильних страждань. Орися окликнула свою подругу, але остання не поворухнулась навіть, так далеко була вона в той час від цього місця.

- Катре! - доторкнулась Орися її плеча.- Ти заснула і завмерла зовсім?

- Чого треба? Хто прийшов? - спитала стурбовано Катря і скочила нервово на ноги.

- Тебе мені треба,- заспокоїла її Орися,- ходімо поробимо вдвох, то, може, й на душі полегшає.

- Куди піду? До нього?

- Я поведу, візьми мерщій дві ліхтарні з собою,- командувала Орися.

Катря вийшла покірно в сіни і зараз вернулась з двома засвітленими ліхтарнями.

- Ну, одну держи, а другу дай сюди і йди за мною. Проходячи повз складниці всякої зброї під одною повіткою, Орися взяла два заступи і один дала Катрі.

- На, неси!

- Куди ж ми йдемо? Яму копати? Для кого? - сполохалась Катря і вся затремтіла.

- От зараз побачиш!

Орися підійшла до церковної огорожі, вийшла на цвинтар і почала в противолеглому кутку шукати щось межи кущами.

- Шукай ось тут камінь! - запросила вона й подругу.

Незабаром остання під корою наваленого пожовклого листя знайшла його.

Після двох-трьох потужних зусиль камінь здвигнувся з місця і одним боком піднявся; трохи завалившоїся землі впало десь глибоко у відтуленому під каменем колодязі, і це в порожнечі відгукнулося довгою луною.

Обидві подруги, сторожко ступаючи на щаблі старої драбини, приставленої до краю колодязя, спустилися на саме дно ями.

В круглих, видовбаних у глині боках в однім місці чорніли вроблені в кам'яну оправу низенькі залізні двері. Орися піднесла до них ліхтарню і почала вставляти ключ, а Катря тремтіла вся від вогкого холоду й цікавості.

Дзенькнув замок, і після дужого натиску Орисі й Катрі важкі двері трохи відчинилися; у відкриту чорну пащу вдарила зверху течія холодного