Джек Лондон - Білозуб, Джек Лондон

із піхов, що висіли в нього на шиї, ножа, пішов у гущавину й вирізав палицю. Білозуб усе стежив за ним. Індіянин поробив зарубки на обох кінцях палиці і прив’язав до них ремені з сириці. Один він надів вовчиці на шию, підвів вовчицю до молоденької сосни і другий ремінь прив’язав до дерева.

Білозуб пішов за матір’ю і ліг коло неї. Лососів Язик простяг до вовчука руку й перекинув його на спину. Кічі тривожно дивилась на нього. Білозубові знов стало страшно. Він не міг стриматись, щоб не загарчати, але кусати вже не важився. Рука з зігнутими й розчепіреними пальцями почала потирати йому живота, перекочувала його з боку на бік. Було чудно й незручно лежати так горічерева, щоб лапи стирчали вгору. Та й при цьому Білозуб був зовсім безпорадний,- тож він і обурювався всією своєю істотою. Він ніяк не міг боронитись; якби людина захотіла щось йому заподіяти, він би не відкрутився. Хіба можна втекти, коли всі чотири лапи теліпаються в повітрі? І все-таки покора взяла в ньому гору над страхом, і він тільки гарчав потихеньку весь час. Але людина на те не гнівалась і не била його по голові. А найдивніше було, що Білозуб відчував якусь незрозумілу приємність, коли рука гладила його. Перевернений на бік, він перестав гарчати. Пальці почухали його за вухами, і йому зробилось іще приємніше. А коли людина востаннє погладила його й пішла собі - у Білозуба пропав і весь страх. Йому судилося ще багато разів у житті зазнати страху перед людиною, але саме зараз почалась його приязнь із нею.

Через деякий час Білозуб почув, що до нього наближаються якісь чудні звуки. Він швидко здогадався, що це люди такі звуки видають. Надійшло ціле індіянське плем’я, яке перекочовувало кудись-інде. Було багато чоловіків, жінок та дітей,- всього душ сорок,- і всі навантажені табірними пожитками й усяким іншим збіжжям. З ними було багато собак, і вони теж, окрім цуценят, мали на спині міцно прив’язані клунки вагою в двадцять-тридцять фунтів кожен.

Білозуб досі не бачив собак, проте з першого погляду відчув, що вони одної з ним породи, хоч трохи від нього й відмінні. Але вони, угледівши його з матір’ю, показали, як мало різняться вони від вовків. Зав’язалася бійка. Білозуб наїжився, загарчав і вискалив зуби назустріч цілій лаві собак, що мчали на нього, пороззявлявши пащеки, та вони одразу збили його з ніг і підтоптали під себе. Відчуваючи на собі їхні гострі зуби, він кусав лапи, що його товкли, і рвав животи, що були над ним. У повітрі стояв страшенний гамір. Чути було скажене гарчання Кічі, що боронила свою дитину, людські крики, приглушені удари дрючків по живому тілі й жалібне скавучання побитих собак.

За кілька секунд Білозуб знайшовся знов на ногах. Дрючками й камінням люди прогнали собак, боронячи й рятуючи його від гострих зубів тої породи, що була така схожа, а разом з тим і не схожа на його породу. Мозок його, звісно, не міг збагнути такого абстрактного поняття, як справедливість, та, проте, вовчук по-своєму відчув справедливість людей і зрозумів, що вони встановлюють закон і дбають, щоб його додержувано. Він також визнав за ними ту силу, що змушує скорятись законові. Вони не кусалися й не дряпались, як інші звірі, що він їх перше здибав, але вони примушували неживі речі виконувати їхню волю. Дрючки й каміння, що кидали ці дивні істоти, літали в повітрі, немов живі, і, падаючи на собак, завдавали їм дошкульних ударів.

Він не міг зрозуміти такої влади, і вона здавалась йому надзвичайною, якоюсь просто надприродною і навіть богорівною. Звісно, Білозуб із самої природи своєї не мав жодного уявлення про богів; найбільше, що він міг знати,- це те, що на світі є речі, яких годі збагнути. Його подив і побожний острах були подібні до подиву й остраху, які пойняли б людину, коли б вона раптом побачила десь на вершині гори небесну істоту, що вергає громовиці на великим дивом вражений світ.

Нарешті, останнього собаку відігнано, і гамір ущух. Білозуб зализував собі рани й розважав про своє знайомство з собаками та лють собачої зграї. Він гадав, що його порода складалась тільки з нього, його матері та Одноокого, і що вона зовсім осібна, а тепер він несподівано відкрив, що до неї належать, крім них, ще багато інших створінь. І десь глибоко в підсвідомості зароїлась у ньому прикрість, що вони, ці звірі одної з ним породи, з першого разу кинулися на нього й хотіли його знищити. Так само підсвідомо обурювало вовчука й те, що матір його прив’язано до ломаки. Хай зробили це вищі істоти, проте воно тхнуло пасткою й неволею. А втім, особисто він нічого не знав ні про одне, ні про друге,- він блукав, гасав, улягався, коли сам хотів, і ця воля була його спадщиною, що тепер її порушено. Рухи його матері обмежені довжиною ломаки, і та сама ломака обмежувала його також, бо він ще не навчився обходитись без матері.

Усе це було йому не до душі. Так само не сподобалось йому, коли люди повставали й рушили далі, а один маленький чоловічок узяв за кінець палицю й повів за собою Кічі. Білозуб ішов услід за нею, вельми збентежений і зажурений цією новою пригодою.

Вони спустилися в долину, де тік струмок, і пішли далеко, куди він ніколи не забігав, аж до самого того місця, де долина кінчається і струмок впадає в річку Макензі. Тут, де, високо підважені на держинах, висіли човни і стояли приладдя сушити рибу, індіяни отаборились. Білозуб здивовано поглядав на все це. Могутність людей, здавалося, зростала з кожною хвилиною. Вони ніби дихали нею, і всі, починаючи від собак із гострими зубами, корились їм. Але найбільше вражала вовчука влада їхня над неживими речами, їхнє вміння пускати в рух те, що не рухалось, і відміняти навіть світ.

Це останнє особливо вражало. Коли звелися снасті наметів, цим він не дуже захопився, бо вже бачив, як з наказу цих самих істот літало каміння й дрючки. Але коли ці снасті обгорнулися шкурами й парусиною, Білозуб був здивований без краю. Намети вражали його своїми величезними розмірами і видавались якимись страховинними проявами життя. Вони здіймались навколо нього з усіх боків і зловісно підносились угору. Він жахався наметів, а коли вітер починав хитати й надимати їх