Марія Миколаївна Влад - Який цей світ, Марія Миколаївна Влад

навіть не так поводилась, як інші, а по-дорослому. Стояла і чекала. Безстрашно ішла у цей бій за виживання. Ішла не за себе - за тих двох.

- Марія, мама Марія, ти єдєш?

- Так. Але тобі будуть видавати з кухні молока.

В її очах щось помінялося. Чи то так здалося. Ніби застиглий вид потеплів надією: її не кинуть.

Наше відрядження закінчилося, ми з підполковником Андрієм Кулішем зафільмували шмат тієї жорстокої війна в центрі Європи. І час було повертатися до України. Ми також мусили вціліти, бо мали велику місію - розказати і показати світові, що то за війна. Світ сперечався, світ не знав правди. А правда закопувалася там, на боснійській землі з тисячами невинних замордованих. І ми це везли в Україну на ретельно закамуфльованім "Панасоніку". Фільмувати правду було не вільно.

- Я буду помніть...

Прощальна хвилина перед їдальнею.

І моє серце закаменіло. Стільки воно в собі тепер мало. Вдома ми швидко зробили фільм. Його крутили і крутили по телебаченню, повезли в Канаду, Америку. І щоразу серце має здригалося - як там Азаміна?

Там, на війні, воно мені уявлялася моїми внучками - то Анничкою, то Любавкою... Тепер мені видиться серед української дітвори. Одного разу мигнув її образ у телевізорі серед чеченських біженців.

Вона мені сниться. Біжить згори, а довкруги міни, і рілянина, на кожному кроці чатує небезпека.

Війна скінчилася.

Діти, котрі вижили, попідростали.

Азаміні, мабуть, дев'ятнадцять.

Може, вона стала матір'ю.

Та що я?

Матір'ю вона була вже тоді, коли війна забрала в неї, у її сестрички і братика обох батьків.

Тужу за тобою, Азаміно - як ти?..

Але боюся навіть тебе шукати. Щоб не ворушити. Ліпше забудь. Усе забудь.

Стань щасливою, Босніє!

Женька

Йому восени виповнилося дев’ятнадцять. Він чорнявий, кароокий, кругловидий. Із степової України. Гарний.

- Цигарки є?

Є. Зрадів. Одну запалив, решту сховав за пазуху.

- Женька! - погрозила пальцем русява медсестра

Більше вона нічого сказати не вміла. Медсестри тут американки. Та і весь півкілометровий наметовий шпиталь у Загребі американський.

- Тут добре лікують, ліпше, як французи.

- Женька, ґев мі, ґев мі бек...

Русявка відбирає у нього цигарки. Мало не сягає за пазуху. Посмішка така вже блискуча - тільки американки уміють так показувати усі свої гарні зуби. А тоді скаржиться нам. Якщо він буде палити, рана не загоїться. А Женька жадібно палить цигарку за цигаркою. Загоїться - не загоїться... Його це не пече. Все одно: ногу не пришиють. Її просто нема. Нема лівої ноги і все. Ступив на міну і в секунді ноги не стало. Як йому з цим змиритися? Три місяці він у шпиталі.

- Мамі писав?

- Ні. Навіщо? Вона тепер сама. Я в неї один син. Сестра в Білорусію заміж вийшла.

- Вона все ж чекае звістки. Журиться.

- Отакої? Краще хай чекає, аніж має дізнатися. – Женя гасить опалок і затягується новою цигаркою.

Коли він говорить, очі кліпають по-дитинячи, верхня губа ледь опушена - можна і не голитися.

Виймає з-під подушки лист.

- Від мами?

- Від дівчини...

- Це ж добре.

Женя мовчить. Що тут доброго... Вона пише йому в Сараєво, листи пересилають до Загреба - і читати гірко. Як сіль на рану.

Цигарок у шпиталі не дають. Хоч трісни з розпуки. І сестра-ровесниця не хоче зрозуміти, що не та рана не заживе, інша - глибша...

Так рвався в армію. А який був радий, коли відібрали в миротворчий батальйон. Чув, що небезпечно, але чув і про гроші, які тут платять. І так цікаво звідати молодому воякові, як то воно на війні. А потім повернутися додому, кохана дівчина ще дужче любитиме. Як виряджала, так плакала, аж голуба блузка спереду намокла, ніби від дощу. А він обнімав її і кружляв у танці, не журися, мила, я швиденько - туди й назад, мені це конче треба, я ж мужчина. Два роки промайнуть, як дві літні ночі. А тоді весілля таке вгрохаємо! На всі зароблені долари. Закружляю тебе в танці до запаморок... Він гарно танцював.

- Ні, не вмовляйте, писати додому не буду. Нікому...

- Женька, нє лублу, - кокетливо надула губки русявка в зеленій медичній формі.

Він випалив майже пачку "Мальборо". За годину, поки ми говорили.

А рана болить.

Десь від стегна віддає аж у серце.

А ту міну він бачив. Маленька, як коліщатко від його дитячого авточка. Бачив і наступив.

Вона на нього чатувала.

Хвала лєпо, але...

Не можу звикнути до бронежилета. Тягне він мене до землі, ремені муляють застібками в плечі. Ще в літаку хотіла задрімати, притулила голову до борта, а шолом такий твердий, ніби впхнули мою голову в спижевий мамин баняк від голубців і луплять зусебіч палицями.

А тільки зніму того шолома, мій напарник Андрій кричить:

-