Олександр Романович Бєляєв - Небесний гість, Олександр Романович Бєляєв

— Так, бачу. Але зверніть увагу, дядечку: ваш сніг лежить не тільки на вершинах гір. Усі гори «сніжні», од вершини до підніжжя, якщо тільки це сніг, у чому я дуже сумніваюся. Дуже вже яскраво блищить. Та й не може бути снігу біля підніжжя гори.

— А коли не сніг, то що ж? Архімед знизав плечима й відповів:

— Не знаю. Я вважав би за краще, щоб вони були цукрові або борошняні. У нас лишилося зовсім мало харчів.

— Еге ж, непогано було б піймати кілька добрих минів чи підстрелити качку, — сказав Савич. — Та, на жаль, Бета — не дуже гостинна господиня.

— Просто вона нічого такого не має, — заступився за Бету Тюменєв.

— Або ж приховує їх, — зауважив Архімед.

— Ну, може, рослинний світ буде до нас милосерднішим, — і Тюменєв показав рукою на зарості квітів.

— Я зараз піду пошукаю в цьому лісі квіток, — визвався Савич і попрямував до невисокого пагорба, порослого квітами найпримхливіших форм і найяскравіших барв.

Та не встиг він одійти на кілька кроків, як зник з очей, немов провалився. Тюменєв та Архімед занепокоїлись і покликали його. Савич озвався, — його спокійний голос лунав зовсім близько, проте самого його не було видно.

— Що з вами, Савич? Де ви? — крикнув Архімед.

— У чому справа? — спитав Савич. — Усе гаразд. Нащо ви мене кличете?

— Що за нісенітниця! — вигукнув Тюменєв. — Ти бачиш, Архімед?

— Бачу, — відповів той. — Дивовижний оптичний обман.

Вони помітили Савича: він ніби складався з чотирьох ніг. Одна пара ніг немов ішла по землі, а друга, поставлена на тулуб Догори підошвами, повторювала ці рухи в повітрі, наче відбита у дзеркалі. Як тільки пролунав здивований вигук Тюменєва, ноги повернули і пішли назад. Почувся голос Савича:

— Та в чому ж, нарешті, справа, товариші! Куди ви тепер поділися?.. — і ще за мить він вигукнув: — Я бачу ваші ноги! Багато ніг… Ніби ви стали на голову… А зараз зовсім нічого не бачу.

Архімед і Тюменєв теж перестали бачити зображення ніг Савича. За кілька хвилин він сам постав перед Тюменєвим та Архімедом.

Тюменєв підійшов до Савича, обмацав його і сказав:

— На цій шаленій планеті очам не можна вірити. Отепер я знаю, що це живий Савич з головою, руками й ногами, не оптичний обман.

— Я бачив вас, як риби бачать з-під води людину, занурену до половини, — пояснив Савич.

— І ми вас бачили в такому ж вигляді, — мовив Тюменєв. — Дивовижна властивість тутешньої атмосфери.

— Але я бачив і ще химерніші речі, — вів далі Савич. — Я підійшов до однієї квітки і з подивом помітив, що вона оддаляється від мене; підійшов до другої — така сама пригода. І коли я дійшов до пагорба, він був голий. Жодної квітки не росло на ньому. Я навіть не помітив, куди вони ділись.

— Он як! — занепокоївся Тюменєв. — Квіти, кажете, повтікали, щезли, а пагорб лишився? Це вже не тільки оптика. Тут щось інше. Може, маскування? Га? Уявіть собі, що цікаві жителі Бети підходили до нас, замасковані квітами. Як вам це подобається? Чи, може, тутешні живі істоти мають нахил до незвичайної мімікрії. Трансформація… Як вони зникли — пояснити простіше: оптика, властивості атмосфери. Міражі, таємниці, незрозумілі речі на кожному кроці. І треба багато часу, щоб розкрити всі ці таємниці.

— Таємниці й невідому небезпеку, — зауважив Савич. — Тут можна загубитись і заблудитися за два кроки один від одного. За кожною квіткою, може, ховається страхітливе чудовисько, ладне роздерти нас…

— Боягуз ви нещасний! Скиглій! То ж бо й воно! — різко гримнув на Савича Тюменєв. — Лише про дорогоцінну персону свою й думаєте! Сором! То ж бо й воно!

Савич почервонів і змовк. Тюменєв засопів, насупився; потім, махнувши рукою, заговорив своїм звичайним сердито-добродушним тоном:

— Ну, пробачте, старого буркотуна, не ображайтесь. Погарячився. То ж бо й воно. Недобре вийшло, грубо. Нерви розходилися. Цей нудотний запах дратує. Можливо, в ньому є якісь шкідливі гази. Доведеться нам відкотити гідростат подалі од цього гнилого листка…

Тюменєв зосереджено налагоджував двосторонній радіозв'язок із Землею. Всі останні дні радіостанція працювала погано. Іоносфера Бети взагалі була примхливою. А з третього по шосте червня встановлювати зв'язок з Аркусовим щастило тільки уривками.

Апарат свистів, тріщав, завивав. Іноді несподівано чулася уривчаста фраза. Хтось десь із кимсь розмовляв. Інколи долинав сигнал небезпеки.

Тюменєв тяжко зітхнув. Він сам зараз потребував допомоги, але не посилав в ефір сигналів небезпеки: йому ніхто не міг допомогти…

— Нарешті-таки! — вигукнув професор, почувши знайомий голос Аркусова: — Добридень, любий Аркусов! Чому останнім часом ви розмовляєте на хвилі іншої довжини? Хіба абастуманська станція зрадила стару хвилю?

— Про це ви скоро узнаєте, Іване Івановичу, — відповів Аркусов.

— У мене є до вас тисяча запитань, Аркусов, та боюся, що наш радіозв'язок знову порветься, а мені треба повідомити вас про багато важливих і, на жаль, сумних речей… Аркусов, я вчинив дуже негарно, несправедливо, і це пригнічує мене. У нас велике нещастя і взагалі невеселі справи. Та про це пізніше…. Сьогодні я нескладно розмовляю, з нервами не все гаразд, а правду сказати — зовсім не гаразд. Тут надто багато такого, що дратує нерви. І потім цей сумний випадок і всі злигодні останніх днів…

Я вже повідомляв вас, що атмосфера тут перенасичена електрикою. Іноді все тріщить, до чого не доторкнешся; вогники танцюють на кожному листку, на вістрі кожної билинки, і з кінчика власного носа вилітають іскри.