Марина Меднікова - Крутая плюс, або Терористка-2, Марина Меднікова

— Таню, я розумію, що словами не зарадиш.

Чомусь я певна: ваш син — живий. Я попрохала Джефа шукати й далі. Там моя подруга, вона теж зробить навіть неможливе. Даруйте, що втручаюся в особисте, але… Але вам треба піти на роботу.

Сидіти вдома й нидіти — злочин. Проти себе, проти вашої дитини.

— Мені навіть знайдено роботу, — посміхнулася Кулик. — Чисту, престижну, не кожного візьмуть. Консьєржкою. А що, добу через троє.

Може, й погоджуся…

— Дві секунди, дівчата, — загукав Командо від ватри. — Ви не нахромили шашликів, а в мене визрів тост. Налийте аперитиву…

— А хто в нас за кермом?

— Я Влада викличу. Тост такий: дорогі дівчата й хлопці. Себто ми з Шерифом. Ми багато чого пережили разом. І мало не втрапили в нову халепу. Але! Зараз дихається вільно. Вороги згинули. Вип’ємо за життя! За те, що ми — вкупі і любимо одне одного.

Шериф ухоркався, вмостився до Маріванни, поклавши важку довбешку старій на коліна.

Мружився на сонце, умлівав від тепла, що його струмувало вогнище, кайфував від аромоксамиту смаженого м’яса. Маріванна сухенькою, в старечому ластовинні, лапкою почухала його межи вухами.

— Зірочка колись запитала мене, — мовила, — що таке щастя? Я тоді відповіла: щастя — перерва між болями. А сьогодні скажу: щастя — це ріка, собака, що гасає берегом, сонце… Щастя — це хороші люди поруч і знепам’ять про поганих людей. Не смійтеся з старої. Пропоную продати всі наші квартири, купити один великий будинок за містом, де ми всі разом будемо жити. Однією родиною. Глядіти дітей, адже ви на одному не зупинитеся? Діждемо онуків. І цуценят. І кошенят… Я вас усіх дуже люблю. А Тетяна Іванівна приїздитиме до нас у гості. І коли ми знайдемо її синка, щасливішої родини у світі не буде.

Кулик мостилася на ліжку, не могла заснути, в голові товпився безлад. Відкоркувала валер’янку, глибоко вдихнула, ще раз. Стулила повіки.

Цього разу показували справжній голлівудський фільм жахів. Тетяна бігла, беззвучно роззявляючи рота, згори падали люди, хтось махав білою хусткою, вогонь, дим… Спецефекти. Збудив телефон.

— Мама, — сказала тонюсінько слухавка. — Де мама? — і заплакала.

Опів на четверту. Натицяла Стаса.

— Стасе, терміново треба поговорити.

— Хто це?

— Кулик.

— Тетяно Іванівно, ви знаєте, котра година?

— Опів на четверту. Стасе, ти мене чуєш?

Стас виплутався з-під ковдри, намацав капці, пошвендяв до вбиральні, під акомпанемент води з унітазу вийшов звідти, повернувся до слухавки.

— Стасе, де ти подівся? — гукав телефон.

— Тут я.

— Коли тобі подзвонили про мене вперше?

— А-а, — позіхнув Стас, налив води, випив. — Десь два тижні тому?

— Хто?

— Жінка.

— Що питала?

— Вас.

— А ти?

— Кажу, тут не живете.

— А вона?

— Запитала, де?

— А ти? Я довго доїтиму по слову?!

— А що я? Я дав вашу нову квартиру, тобто мою стару. Ви ж самі про це просили.

— Якщо ти вмент мені всього не розповіси, я завтра здам тебе прокуратурі, нехай перевірять твої статки, що дають змогу гендлювати нерухомістю.

— Тетяно Іванівно, по-перше, не треба нас дурити, щоб ви та здали колегу! Ніколи й нізащо! Бо я розчаруюся в людстві. А по-друге, нема чого розказувати. Вона зателефонувала й сказала, що стара знайома і турбується. Я й дав ваш телефон. Зробив не так? — Стас засміявся.

— Що смішного?

— Даруйте, ваше житло ще можна вважати за нерухомість, а мою готельку так обізвати — це треба мати уяву. Тільки й того, що не рухається.

Тетяно Іванівно, ви де?

— Я думаю.

— А можна, поки ви подумаєте, я досплю?

Вранці й договоримо.

— Ти можеш визначити номер, з якого дзвонили?

— Льогко. Другий мій улюбленець Олександр Лукашенко…

— Знову твої закидони.

— Ні, Лукашенкові. Це він знову сказав фразу тижня: «Вось калі ми у Явропу гету ускочім…»

— Ста-а-асе, пилосмоч у голові, бодай переймом.

— Кривдно чути. Я вже зарадив вашому клопотові за допомогою свого електронного друга.

Значицця так, перший дзвінок був з телефону…

Записали? А другий, де ж ти наш другий…

Осьдечки. З… того самого телефону. Це — Москва, столиця нашої колишньої родіни, місто герой, порт п’яти морів.

— Ми вилітаємо першим рейсом до Москви.

Квартиру, з якої хтось казав Кулик «мамо», розшукали поблизу метра «Аеропорт». Кулик не була в Москві бозна звідколи. За союзної прокуратури наїжджала частенько. До метрополії — київські торти й першу полуницю, назад — чай «Бодрость», карамельки й журавлину в цукровій пудрі. А іноді й вуджені вугрі та інші рибні делікатеси.

— И чего звонить зря, нету там никого.

— Даруйте, в смысле извините, а где хозяева?

Сусідка поставила важкі торби на сходинку, потерла закляклі руки.

— Хозяйка приходит по вторникам, а жильцы съехали. Сегодня утром. Я сама видела.

Стас вихопився наперед.

— Давайте я вам сумки поднесу. Женщинам нельзя носить тяжести.

— Спасибо, сынок, таких обходительных сейчас редко встретишь.

Стас повернувся за кілька хвилин.

— Квартира зазвичай здається в оренду. Хазяйка