Володимир Дмитрович Михайлов - Глибокий мінус, Володимир Дмитрович Михайлов

люди в глибокому мінусі будуть врятовані». Я вмер би. Не те що з полегкістю, звичайно, але вмер би.

А що мені говорять насправді? Умри, Колін, щоб не потурбувати спокій людей, які жили біс його зна скільки десятиріч або й століть тому. Щоб не примусити їх трохи більше поворушити мізками. Чи бачите?

Ну, гаразд, не тих, які жили. Які живуть. Що не кажіть, я в їхньому часі, а не вони в моєму. Які живуть, хай. Ну то й що?

Чого ми боїмося? Що, з'явившись у їхній добі, якось порушимо хід історії? Порушимо ланцюг причин — наслідків? Ну й що? Так чи інакше, моя поява тут — не більше ніж випадковість. А випадковостям несила змінити хід історії. Такого маленького поштовху, як моя поява в якомусь передостанньому чи останньому віці другого тисячоліття, історія навіть не відчує. А коли й вийде ледь-ледь з берегів, то дуже швидко увійде в своє русло.

Отаке-то. Ради чого ж мені вмирати так задарма? Від мене залежить порятунок людей, врятування результатів експедиції».

Колін допитливо глянув на шкалу барохрона. На лічильник історичного часу. На мім-приймач. Ану лишень скажіть — задля чого вмирати?

Прилади мовчали. Вони не боялися смерті, їм плювати. А мені — ні. Однак мовчанка була корисна. Спробуй зараз хто-небудь заперечити Коліну, він одразу б пройнявся люттю. Та прилади мовчали, а мовчання — знак згоди.

5

Треба вмирати, Колін. Нічого не вдієш; треба вмирати. Коли?

Зараз, поки темно, поки тебе не помітили. Гаразд.

Ну що ж, хай буде так. Я зроблю це. Але мені потрібно трохи часу, щоб приготуватися. Щоб заспокоїтися. Як-не-як вмирати доводиться не щодня. Це не може стати звичкою.

Начебто все в житті було як слід. Людям ні в чому докоряти тобі. Ти жив, як того вимагало життя. Доба. Епоха. Чесно служив своєму ділу, ставлячи його над усе.

А хлопців і дівчат усе-таки врятують. Ні, просто не може бути, щоб їх не врятували. Загине лише він. Колін, Звичайно, їх урятують.

І все буде добре. Наші врятуються. А ти — ти зробиш усе, що мусиш. Зараз же. Буквально за кілька хвилин. Ти встигнеш. Ще дуже темно. Здається, скоро почне розвиднятись. Але ти все зробиш раніше. Для цього не треба багато часу.

— Прощавайте, друзі, — неголосно сказав Колін. — Прощавайте. Вас обов'язково врятують. А мені пора.

Він простяг руку й відвів запобіжник головного вимикача. Ну, ось і всі приготування. Тепер тільки натиснути від себе. Енергетичні екрани миттю вимкнуться. І так само миттєво чужий час роздушить хронокар і все, що міститься в ньому. Перетворить на ніщо. Сам Колін нічого не побачить і не відчує. А коли б хтось був неподалік, то побачив би спалах. Вибух, навіть не дуже сильний. І потім, підступивши, не знайшов би ані найменшої ознаки того, що тут щось було. Трохи обпалена земля.

Ага, до речі: слід виконати ще один обов'язок. А саме, подивитися, чи нема поблизу людей. Хоч людей нема і побачити взагалі нічого не можна, глянути все ж треба. Якщо раптом людина виявиться поруч, вона постраждає від розряду, що виникне при дехронізації.

Він оглянувся. Але за прозорою банею стояла все та ж пітьма. Нічого не було видно. І нічого не чутно. Суцільний морок.

А тобі не здається, що в одному місці — ось тут — ця темінь ще чорніша? Чорніша за чорне… Наче якийсь згусток виник. Що там таке? Просто ввижається?

Він придивлявся до згустка. І побачив, я із незрозумілої чорноти простяглася рука. Він ясно розрізнив усі п'ять пальців. Вони були дивно зігнуті — ніби рука хотіла зачепити щось. Ось рука кісточками пальців торкнулася бані. Білі пальці на фоні темної ночі. І почувся стукіт.

Серце шалено калатало, наче за небагато хвилин, які йому залишились, хотіло до дна вичерпати всі свої можливості.

Колін сидів, спершись руками на бильця крісла, підібгавши ноги.

Вона все-таки виявилась тут, людина. Набрела. Дехронізації не буде, доки вона не відійде на достатню відстань. Найкраще, якщо людина піде геть.

Та це від Коліна не залежить. Що робити? Сидіти, не подаючи ніяких ознак життя? Ззовні той нічого не розгледить: у машині темно, вимкнено навіть підсвічування приладів. Та коли б у ній було й повно світла — все одно метал кабіни поляризований, вона прозора коли дивитися зсередини.

Отож перечекати, доки невідомому набридне стукати й він піде собі геть. Це найрозсудливіше.

Стукіт почувся знову.

А якщо він піде і приведе інших? Та то дарма — Коліна тут уже не буде. А коли ці інші стоять поруч і їх поки що просто не видно?

Колись така ситуація вже була. Тільки надворі замість людини топтався ящір. Тоді Колін вийшов. Проте з ящером розмова була коротка. Згодом палеозоологи із задоволенням вивчали його анатомію. То був ящір, не людина.

Вийти? Але навіщо поспішати назустріч невідомому?

Так, ускочив ти в халепу; далі в ліс — більше дров. Але ж начебто й отак дожидати — не зовсім у твоїй звичці.

Колін підвівся й рішуче натиснув на ручку дверей.

Він вийшов. Навкруги був ліс. Почувся шурхіт кроків. Той, що стукав, видно, обходив кругом машину. Передсвітанковий морок став прояснюватись. Колін рушив назустріч людині.

Обходячи машину спереду, він обвів поглядом корпус хронокара, що вже проступав із пітьми. Це була професіональна цікавість: як йому вдалося виринути із субчасу в такому густому лісі?

Гай-гай, тут особливо нічим хвалитись. Лівий хронатор — на друзки. Деформувався великий виток темп-антени. Ввігнувся корпус майже поруч з виходом енергетичного екрана. Кляті дерева!..

Роздивлятись пошкодження далі стало вже ніколи. Предок вийшов з-за лівого борту. Він підходив повільно, спинився, вдивляючись, і Колін теж став розглядати його.

Чоловік здавався