Ярослав Яріш - Кровна мста

Після ночі настав ранок, наближався день. Човен заховали у густих прибережних комишах. Вої принишкли. Мирослав ще скоріше наказав зняти щоглу, щоб не видала їх. Вони дивилися, як по березі товчуться печеніги, шукаючи утікачів. Поки що степовики кружляли на конях досить далеко від того місця, де була схованка русів. Та вони прийдуть і сюди, Мирослав розумів це. Вої були мовчазними, Вадим тихо постогнував на дні човна – пекуча рана давалася взнаки.

– Потрапили ми в пастку, други мої, – мовив боярин. – Угору по течії нам не прорватися – пороги не пустять, волоком човна також не переволочимо.

Озвався Середич:

– Кидати треба човна, тягарі полишати і пробиватися пішака. Густі очерети сховають нас від печенізького ока.

– До Києва далеко, боярине, – зауважив Мирослав.

– До печенігів іти треба, – нараз сказав своє слово сотник Лука.

Середич єхидно посміхнувся.

– Думаєш, вони тепер із тобою говорити побажають? Голову тут же відріжуть, а з черепа зроблять чашу для вина.

– А ми з ними гуторити не будемо – нападемо вночі й виріжемо всіх поганих до ноги. Відплатимо їм за Вуя.

– Заодно й коней добудемо, щоб човен переволочити, – підкинув своє й інший сотник, Волос.

Досі молодші вої намагалися мовчати, даючи вирішувати все боярам та воєводі. Тепер вони відчули, що також є слами й мають право голосу.

Сказав Середич:

– Не можемо ризикувати цілим сольством. Видно, у погану годину вийшли ми із Тмутаракані. Спочатку в Корсуні бійка, тепер печеніги. Біда так і ходить за нами. Вуй вже летить у вирій, його не воскресиш. Справу князеву пильнувати мусимо. Хто наше діло робити буде, як згинемо тут, на порогах?

– А що ми князеві скажемо? Він же нас запитає, де його Вуй! Скажемо, що на поталу поганим лишили? – це вже мовив Бурий – широкоплечий, грізний вой із кошлатими бровами.

– Пішки не втекти – степовики переловлять. Он уже по очеретах нишпорять, – сказав і Сокол.

Середич побачив, що його голос у меншості, поглянув на свого небожа, бажаючи хоч у ньому знайти підтримку.

Турик зрозумів, що має і він сказати, тож мовив:

– Воєвода може бути ще живим.

З його словами стало зрозуміло, яке рішення прийняли дружинники. Середич лише плюнув спересердя за борт човна.

– Там же може бути ціла орда. Пощо пхатися просто Люциперові в пащу?!

Ніби й не чуючи його розпачливих слів, підсумував Мирослав:

– До сутінків вони будуть шукати нас, а як зайде сонце – ми вистежимо їх. Знайдемо Вуя, захопимо коней і верхи будемо пробиватися до Києва. Човна заховаємо тут, заберемо по дорозі назад. Чи всіх згода буде?

– Всіх, – майже одноголосно відповіли вої.

Мирослав поглянув на Вадима, що пробував підвестися.

– А ти?

– Шкода тут човника лишати. Та живот лишити – ще гірше. Тільки винен ти мені, Мирославе. Через тебе мені тепер ні до Корсуня, ні до печенігів. Поганці ніколи досі не нападали на купців із ханськими хустками. Справа у сольстві, голову даю. – Купець посміхнувся. – А ти, Мирославе, ще казав мені, що то від мене святі угодники відвернулися. Це від вас вони відвернулися.

Дружинники чули ті слова, однак мовчали. Не мали що відповісти пораненому купцеві.

Тим часом печеніги і справді наблизилися. Вої швидко позбирали все у шкіряні мішки, щоб не замокло, прив’язали до днища човна мотузами. Крам довелося просто втопити. Вадим бачив, як його паволоки пішли на дно, скривився більше, ніж від пекучої рани. Далі дружинники скочили з човна у воду. Їм вдалося перевернути тихо судно, накрити його очеретом. Тепер самі поховалися хто під водою, хто під човном, хто в комишах.

Степовики переправилися недалеко того місця, де ховалися русичі. Вони широкою лавою розійшлися по очеретах і по берегу, й сунули просто до схованки, намагаючись щось побачити, аби знайти якісь сліди.

Очерет розрісся густо, під ногами була трясовина, багнюка, страшенно кусали комарі. Печеніги бродили у ній по пояс, уважно все роздивляючись. Інші на глибині плавали на своїх човнах.

І ось вони вже зовсім поруч. Волос, який сидів під водою і лише дихав через очеретину, поволі став виймати ніж, щоби тихо зняти степовика, котрий підійшов до човна надто близько. А той тим часом усе роздивлявся. Він бачив борт, та подумав, що це стовбур дерева, звалений бурею, лежить у воді, весь почорнів і зогнив – просмолене днище скидалося на старе дерево. Печеніг побрів далі.

Наважилися показати голови зі своїх схованок, коли степовики відійшли вже на кілька сотень кроків. Вони, певно, вирішили, що руси справді потопили човна і тікають від них пішки. Поспішали.

Човна так і лишили захованим в очереті, а самі назирці подалися за печенігами. Степовики під вечір стали табором, трохи відійшовши у степ від берега, запалили багаття. Печеніги тут чулися повними господарями і нападу не чекали – табір пильнував лише один ординець. Зійшов місяць.

– Тут тільки загін, а не ціла орда – як переб’ємо всіх, то ніхто й доганяти не буде, – мовив Мирослав.

– Може, орда десь поруч, – зауважив Середич.

Мирослав повторювати не став, натомість пояснив Бурий:

– Трави он хвилюються. Якби була орда – витоптали б. Та й кибитка лише одна – значить жіноцтва тут нема. Може, пастухи які або мисливці від решти відбилися.

– Щось не подібні були на пастухів. Пастух має лук, стріли й кілок. А у тих он шаблі, щити, – зауважив Сокол.

– Навмисне нас чекали, щоби поживитися купецьким добром, – підкинув Лука.

Всі мовчали – це могло бути правдою.

Саме зайшов місяць за хмару.

– Не будемо гадати. Візьмемо язика – все розкаже: хто вони і якого біса тут роблять. Вадиме, лишися тут, стережи припаси.