Ярослав Яріш - Кровна мста

тут, на острові, а тоді далі підемо. Дорога наша до Києва. Маємо перепустку від хана вашого!

Це гукав печенігам Вадим. На доказ своїх слів він почав махати хусткою, Лука присвітив смолоскипом. Печеніги на мить наче розгубилися. Вадим все ще тримав хустку у високо піднятій руці, дивився на них. Степовики були на відстані польоту стріли. Радилися. Були спантеличені тим, що їх дочасно зауважила варта.

Вадим вже почав про себе посміхатися, будучи впевненим, що незвані гості зараз відступлять. Раптом нічне повітря розпорола ще одна стріла. Випущена рукою печеніга, вона продзижчала й уп’ялася Вадимові просто у плече. Той скрикнув від болю, присів. Дикий рев почувся від печенізької ватаги, вони гуртом кинулися знову до валу, на бігу стріляючи з луків.

– Нечистий у них вселився, – виригнув із себе Мирослав, ховаючись, а тоді першим випустив у нападників стрілу. За ним інші вої.

Перші печенізькі трупи впали на хортицьку землю. Вої били непомильно, особливо Сокол. Руки його працювали мов у павука, коли він раз у раз закладав стріли, напинав тятиву і стріляв, не цілячись.

Стріли стримали напад. Печеніги зупинилися, закрилися щільно щитами. За мить половина ватаги розбіглася у різні боки, друга половина лишилася стояти на місці під заслоном щитів, виставивши їх, наче стіну.

– Хочуть із боків обійти, – сказав Бурий. – Навчилися воювати, антихристи!

– Що робити будемо? – запитав Середич.

– Сам не знаю, – відповів Мирослав. – Ще й Вуй пропав!

Тільки боярин сказав ці слова, як раптом з місячного сяйва виринула постать і стала просто за плечима печенігів.

– Вуй, – тихо прошепотів Сокол, і тут же взяв стрілу й поклав на тятиву.

Підкравшись, наче кіт, старий стиснув меч обома руками, щит же заздалегідь заклав за спину. Напав ззаду раптово і навально, почав косити своїм мечем печенігів, як сама смерть. Печеніги враз шугонули у різні боки, розваливши свою стіну зі щитів. Сокол тут же напнув лука, Мирослав стримав.

– Вуя зачепиш.

– Не бійсь, боярине.

Тут же просвистіла стріла і вп’ялася між лопатки печенігові, що кинувся на воєводу. Степовик змахнув руками, як птах, і впав Вуєві під ноги. Інший розгубився, не знаючи, чи прикриватися від стріл, чи від меча. Воєвода тут же рубонув його по голові. Сокол поклав стрілою ще одного.

Печеніги завили, як вовки, і кинулися на воєводу. Старий узяв меча у ліву руку, правою ж дістав обушок. Він відмахнувся мечем, а обушком вперіщив зі всієї сили, трощачи степовикам голови. Знову пролетіла стріла Сокола – і черговий печеніг упав навзнак. Тоді знов обушок, і знов стріла, Степовики від такої атаки гинули один за одним. Вуй відбивався своїм мечем, а залізною кулею страшно трощив ворожі голови, щити, ламав коліна й руки, страшно рубав та колов своїм мечем. Він не боявся смерті, а ніби шукав її, тому ворожі шаблі не могли дістати його. А тут ще непомильні стріли Сокола клали на землю всіх, хто заходив воєводі з тилу або збоку. Середич, побачивши добру роботу стрільця, і собі пустив стрілу, однак замість степовика ледь не влучив у Вуя і більше стріляти не став.

– Поможемо воєводі! – раптом гукнув Мирослав і першим побіг із валу вниз.

Інші, крім Сокола, ринули за ним. Побачивши це, печеніги кинулися тікати.

Вуй уже витирав свою зброю об одяг побитих печенігів, як Мирослав із воями підбіг до нього.

– Ти живий, воєводо?

– Якби не пособили – був би мертвий, – відповів сапаючи й додав: – Гарна була битва.

– Геть уже ошаліли прокляті бусурмани. Яка тільки муха їх вкусила? – запитав Мирослав.

– Печенігів ще багато на острові, – раптом сказав Вуй.

Усі поглянули на нього.

– Де Волос? Треба пробиватися до човна. Беріть Вадима, хапайте клунки… – почав командувати Мирослав, та старий воєвода його стримав, узявши легенько за руку.

– Тут є стежка. Та сама стежка, що колись мене врятувала. Волос чекає вже там на човні. Швидко збирайтеся – печеніги близько.

Мирослав зрозумів, що зі старим сперечатися не варто, – можливо, це єдиний шлях до порятунку.

Дружинники підхопили по дорозі Вадима: купець був живий, тільки рани зазнав глибокої – стріла досі стирчала у плечі. Лука вів його під руку, інші несли припаси. Вуй відвів їх до урвища, там і справді була стежина, якою можна було спуститися до Дніпра. Першим туди зійшов Середич, він допоміг Луці спуститися із Вадимом, за ним пішли інші. Вуй стояв, вслухався у темряву.

– Швидше, воєводо, печеніги нагрянуть – засиплять стрілами.

– Ні, ти йди, Мирославе. Я їх затримаю!

– Що?

– Що чув, велій боярине. Вони можуть нас вистежити, засиплять стрілами, як ти кажеш, а тоді переловлять. Я затримаю їх, відверну увагу, а ви тікайте, сховайтеся у березі.

– Без тебе, воєводо, не піду.

Вуй зітхнув.

– Помилуй мене, боярине, зглянься над моїм сивим чубом та старими ранами. Не буде для мене кращого місця, щоби голову свою скласти. Бо нема для християнина заслуги у небі більшої, ніж життя віддати за другів своїх. До того порахунки в мене старі із бусурманами… Вже раз я тікав від них, як заєць, другий раз не хочу. Прости.

Вуй обняв боярина. Мирослав хотів було щось заперечити, та воєвода раптом штовхнув його щосили з урвища. Боярин полетів униз головою, перечіпаючись за чагарники й корчі. Стримався десь на півдорозі. Оглянувся – молодші вої були вже внизу, садовили у човен Вадима. Боярин поглянув угору, прислухався. Там серед тиші враз почувся голос воєводи:

– За князя!

Тут же рознеслися нажахані крики печенігів, почувся шум битви.

– Перун би тебе побив, Вую, – заскреготав зубами Мирослав.

Серце поривалося кинутися назад до старого, допомогти йому. Однак доки він вилізе назад на кручу, старого вже і так або вб’ють, або полонять. Треба рятувати інших. Мирослав по крутій стежині спустився вниз, скочив