С. Леп'явко - Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596

і цей процес неможливо спинити. Тому польській владі слід шукати з козацтвом компроміс, який би задовольнив обидві сторони. Якщо зазирнути на сто років уперед, то майбутня козацька держава – Гетьманщина – із кінця XVII ст. охоплювала територію саме Лівобережної України й мала повну внутрішню автономію під владою гетьмана, але вже під протекторатом іншого правителя – російського царя. Польща ж не використала можливість вчасно відреагувати на обставини, які склалися, і тому втратила козацьку Україну.

Цікаво також те, що саме Верещинський уперше запропонував поділити козацьку територію на полки. За кілька десятиріч потому, за часів Сагайдачного, козацтво дійсно почало створювати територіальні полки, які стали основою військово-адміністративного устрою України. Цілком можливо, що козацька верхівка безпосередньо скористалася ідеями Верещинського, який не лише пропонував їх польській владі, але й активно поширював серед козаків. Цікаво, що Бартош Верещинський, брат Йосипа, згодом якийсь час навіть був козацьким полковником і, звичайно, теж знайомив старшину з його думками. Таким чином, як це не парадоксально звучить, католицький біскуп виступив одним з ідеологів створення козацької держави.

Крім теоретичних роздумів, Верещинський намагався за допомогою реальних дій уникнути збройного конфлікту між польським військом і козаками. Він виступав посередником між польськими гетьманами та козацькою старшиною, писав листи до обох сторін. До такого ж компромісу прагнула й козацька верхівка. Однак вона відмовлялася розпустити козацькі формування без будь-яких угод. Козацтво було впевнене в тому, що його послуги потрібні християнським державам, і навесні знову збиралося взяти участь у війні з турками. Однак і спроби Верещинського, і листування козацької старшини щодо пошуку компромісу з владою були марними. Ніхто з них не знав, що у Варшаві вже прийняте остаточне рішення про розправу з козаками і що його ніхто не мав наміру змінювати. А переговори, які вели польські гетьмани, були влаштовані, щоб затягнути час і приспати пильність козацького керівництва.

IV. Польсько-козацька війна (лютий – червень 1596)

У середині лютого 1596 року королівська влада мала понад десять тисяч чоловік готового до бойових дій війська, хоч воно й було роззосереджене на територіях Галичини, Поділля, Білорусі. Перед початком каральної кампанії в Кракові провели спеціальну нараду за особистою участю короля Сигізмунда III, де розробили загальний план наступу на козаків. Він полягав у тому, що польське військо з заходу, а литовське – з півночі наступали на козаків «і про їх винищення старалися». Також були висловлені ідеї розправи з козацьким населенням: «Козаки не з-за моря прилетіли, мають по містах… окраїнних жінок, дітей, господарства, треба їх звідти, як з кореня, вирвати». Не відкидали й думку про те, що їх треба перемогти «данням битви чи через трактати».

Загальне командування операцією король доручив Станіславу Жолкевському, котрий обіймав посаду польного коронного гетьмана – заступника коронного гетьмана Яна Замойського. Жолкевський мав великий військовий досвід, уперше відзначився ще під час війни короля Стефана Баторія з Москвою в 1578–1581 роках. Проте це була його перша самостійна військова операція, тому король вимагав від нього в усьому радитися із Замойським. План дій був таким: не допустити об'єднання всіх козацьких загонів і бити їх поодинці.

Отримавши наказ, Жолкевський негайно розпочав каральну кампанію й вирушив на Волинь. 25 лютого він уже був у Кремінці. Про це дізнався Наливайко, який пішов до Межиріччя, а потім далі – до Острополя. Тут він вирішив, що відірвався від противника на достатню відстань, і залишив свої роти відпочивати в самому Острополі й довколишніх селах Чарнави, Мацієвичі, Пустовичі, Голубці, Слуцьке. Наливайко давно знав цю місцевість, оскільки саме тут готувався до молдавських походів і відпочивав по їх завершенні. Однак, зупинившись в Острополі, він недооцінив Жолкевського й відразу ж поплатився за свою безтурботність. Адже польний гетьман наздоганяв його з найбільш боєздатними ротами свого війська.

28 лютого жовніри непомітно підійшли до села Мацієвичі, у якому стояли дві роти налив айківців. Жовніри ввірвалися в село, і розпочався жорстокий бій. Захоплені зненацька козаки не хотіли здаватися й відстрілювались із селянських хат. Тоді Жолкевський наказав підпалити хати. Більшість козаків, у тому числі сотники Марко й Татаринець, загинули. Однак кілька вояків усе ж змогли втекти й переказати Наливайкові, який спокійно стояв у Чарнавах, звістку про Жолкевського.

28 лютого 1596 року ввійшов в історію як перша кривава сторінка у відносинах польської влади й козацтва. Раніше наявні проблеми вирішували мирним шляхом, а козаки й жовніри здебільшого були товаришами по зброї, адже в ході повстання Косинського козаки воювали не проти урядових військ, а проти приватного війська князів Острозьких.

Сутички між козаками й жовнірами відбулися й у сусідніх селах. Це затримало Жолкевського й завдало його ротам численних збитків. Наливайко теж утратив близько трьохсот козаків, але зміг зібрати понад тисячу та почав відступати до Пикова й далі, до Прилук. Жолкевський гнався за ним з інтервалом у декілька годин. І зрештою наздогнав у густій діброві. Наливайко відступав добре організованим табором, оточеним возами, мав двадцять гармат і відносно легко відбив три напади противника. Жолкевський був змушений відступити, тим паче, що коні позбивали собі ноги в глибоких снігах. Інші роти, які прийшли йому на допомогу, теж «попсували» коней, тому змушені були стати на відпочинок у Вінниці. Таким чином, Жолкевський не виконав свого першого завдання – розбити Наливайка. Той пішов на Сині Води, а потім – до Корсуня.

У воєнних діях настала коротка перерва, яку заповнило листування між учасниками подій. Жолкевський свідомо намагався здійснити, як він сам писав, «дипломатичну диверсію» – розсварити поміж собою козацьких ватажків. Тоді діяли чотири основних козацьких підрозділи: Матвія Шаули, Григорія Лободи, Саська (Сашка) Федоровича та Семерія Наливайка. Найбільше козацьке угруповання козацтва на чолі з Шаулою перебувало в Оршанському повіті Білорусі. У середині березня, дізнавшись про початок бойових дій, Шаула швидким маршем рушив уздовж Дніпра вниз, на Київщину, і вже 27 березня був у Києві. Там стояв загін Саська, а з Білої Церкви прибув Лобода.

Козацька старшина, як окремо, так і разом, була готова до переговорів, адже навіть тепер вона не вбачала в своїх діях нічого кримінального й уважала, що необхідно прагнути до примирення з владою. Інша річ – на яких умовах. Наливайко писав Жолкевському, що готовий віддати гармати, забрані в білоруських