Борис Микитович Харчук - Горохове чудо

на лаві й, пригладжуючи свою голомозу голову, повів мову про почин премудрості. «Кишкоїд», — думала вона, змовчуючи. І не змовчала:

— Добре ж збудовано ваш світ: сонце, земля і води — загребущим, для їх дітей, для їх слуг, а нам — темрява, — сказала й дивилася у маленьке вікно на гострий частокіл, на дубову браму. — А що ви скажете, як ваш світ захитається? Бог не в силі, а в правді!

Корба не знітився. Він збагнув її мову, перехопив її погляд у вікно і, поклавши руки собі на коліна, провадив спроквола:

— Покидайте дурноту й не зривайтеся з прив’язі. Мій бог завжди в силі: він альбо в костьолі, альбо в церкві. Хитається церква — йди молитися в костьол. А захитається костьол — іди до церкви. Розкаяний грішник уже не грішник, а святий. Се і є вся правда, зі всіма потрохами, бо не марно кажуть, що покірне телятко дві матки ссе.

І, правлячи про покірність, заїкаючись про Морозенка, який у високих школах і може стати високим райцем, він слиняво натякав, даючи їй на розум, що вони могли б і породичатися, що Мелашка не може бути на заваді, як дві чи три жінки не були на заваді й самій Мелашці.

— Я темен і неграмотен, — казав він, мовби похваляючись, — але я достеменно знаю одну науку: вмію рахувати.

Морозиха заворушила кочергою жар у печі.

— Вас ніхто не обрахує.

І він, тертий та хитрий, казав:

— Коли я когось наймаю, я наймаю руки й душу, але ніколи розум. Розум я вселяю наймитам свій! Я такий: можу дати раду всім королівським скарбам світу. Для цього мені не треба ні паперу, ні гусячого пера, ні атраменту[3] — нічого, крім моїх десятьох пальців. — І заворушив на своїх колінах руками, які звикли до ножа й до колія.

Вона тієї ж ночі покинула Корбу, не домагаючись платні. «Найнявся, як продався», — думала, долаючи заметіль: берегла свою душу. Їй треба було служити. Морозиха служила в корчмаря. Підмітала бруд, сміття. Прала. В пришляховій корчмі познайомилася з смолярами. Вони взяли її в ліс, і вона разом з ними валила берези, випалювала вугілля й варила дьоготь. Жили в землянках над замерзлим Стиром. Річкою, по льоду, відправляли і вугілля й дьоготь

І на холоді у снігах їй було радісніше, ніж у різника, ніж у корчмаря в їхньому теплі.

Тиснули сильні морози. Почулося про голод. Ці чутки, одна страшніша другої, доповзали сюди, в лісову глушину. Подейкували: рік був неврожайний — озимину вимочило, ярину спалило, а король наслав хмару війська. Уланів, найманих рейтарів і піших стрільців на Поліссі стало більше, ніж дерев. Вони обсіли народ, як сарна. Шляхтичі зі своїми лайдаками кинулися їм на поміч. От і сточили все до зеренця. За зловленого у княжому чи графському лісі зайця, за зрубане дерево бідному поліщукові смерть на місці. Ні закропитися, ні обігрітися — люд вигибає. З настанням посту голодні зрушилися зі своїх сіл. Вони потяглися турмами, купами. Їх прибило й до смолярів. Найстрашніші чутки підтвердилися.

Морозиха кидала й кидала поліняччя у великий вогонь. Стікав дьоготь. Вона вигрібала непережарений жар, гасила його, виробляючи вугілля. Прокіптюжена, просмолена, штурхала довгою кочергою, надриваючись, як у пеклі. Біля кострищ грілися прийшлі поліщуки. Вони попадали й не підіймали голів. У смолярів який припас? Ставила на вогонь казана: пшонина здоганяла пшонину — такий куліш.

— Вставайте і хоч зігрівайтеся окропом, — будила, підіймаючи голодних, Морозиха.

Обідрані, в латаних свитках, ноги і голови позамотувані, позавірчувані онуччям, вони тяглись, шукаючи хлібні місця, і вели за руки посинілих своїх дітей.

Пересілися морози, відлигло, і поліщуки потяглися ще дужче — юрма за юрмою з півночі на південь. Скільки їх позоставалося в заметах? Плодили своїм трупом вовків, інших хижих звірів та хижих птахів.

А коли завесніло, коли скресав Стир і попливла крига, на річці з’явилися човни. То були довбанки-душогубки. В них ніхто не сидів. Ними ніхто не правив. Човни пливли так само, як і крижини.

Морозиха стояла на березі. Від того, що побачила, очі їй заплющилися: захиталася земля, потемнів світ — у човнах лежали люди, кожен держав у схрещених руках свічку. Вона хотіла крикнути: «Голодні, розпухлі люди пливуть у душогубках»! — але не змогла: крик застряг у горлі — оніміла.

Бурунила чорна вода. Вирувала і холодно пінилася. Тріщали, кололися, ламаючись, крижини. То вони наздоганяли човни, то човни наздоганяли їх. Зіштовхувалися, і ще дужче вирував, скипаючи, Стир. А човни пливли. В кожному лежала людина. В кожному світилася воскова свічка.

«Люди з великої муки силоміць покидають життя і світять свічками у свою смерть», — подумала вона.

Розплющила очі: річка тече, і в човнах мерехтять маленькі вогники.

Опісля того й Морозиха зібралася в дорогу. Смолярі її не спиняли. Опорядили, як могли. У личаках, у вибійчатій свитці, за плечима торбина, у руках костур, вона рушила на захід сонця. Досвітком, коли тримався морозець, і ввечері, коли підмерзало, їй ішлося легше. А серед дня, коли розкисало, ледве витягувала з болота ноги. Ночувала де прийдеться — в корчмі, у добрих людей, а то й у покинутій в лузі копиці сіна. І знов плуганилася й плуганилася. А за нею йшла весна: зеленів придорожній щирець, в поля виїжджали сівачі, на деревах прорізувалися цвіт і листя.

Під вечір вона наблизилася до Замостя. Дивилася на вали, якими обнесено місто, на його мури і зашепотіла спеченими пересохлими губами:

— Сину, де ти? — І все дивилася на вали, на будівлі, на загострені вежі, начеб її син мав з’явитися перед нею, і шепотіла: — Сину-сину, я йшла до тебе через довгу осінь, ще через довшу зиму і через нашу землю.

На замковій башті засурмила сурма. У міських брамах мінялися вартові. Морозиха зважилася підійти до брами,