Люсі Мод Монтгомері - Емілі виростає

у сонячний літній день, вельмишановна панно Поттер», — думала Емілі з погордою, на яку тільки здатна людина, що обливається потом з голови до п’ят і насилу дихає.

— Гадаю, що, з огляду на кошти, Елізабет наступного року не посилатиме Емілі до школи, — говорила пані Анна Сірілла. — Люди кажуть, мовби вона повинна відправити її на рік до Шрусбері — бодай через родинну пиху. Втім, я чула, Елізабет рішуче проти цього заперечує.

Серце Емілі забилося частіше й сильніше. До цієї хвилини вона не підозрювала, що тітка не виряджатиме її до Шрусбері. Сльози бризнули їй з очей — пекучі, рясні сльози розчарування.

— Емілі має здобути якийсь фах, — зазначила панна Поттер. — Її батько не залишив їй ані шеляга.

«Він залишив мені — мене», — пошепки процідила Емілі крізь стиснені зуби. Гнів осушив її сльози.

— Ох! — вигукнула пані Анна Сірілла, заходячись глузливим сміхом. — Емілі, видно, готується заробляти собі на прожиття писанням романів та повістей. Я чула, вона уявляє, що це принесе їй навіть маєток, не лише хліб насущний.

І знов засміялася. Ця думка була такою потішною! Давно вже пані Анна Сірілла так не веселилася.

— Подейкують, вона збавляє на ту писанину цілі дні, — докинула панна Поттер. — Коли б я була її тіткою, я би хутко вилікувала її від тих пустощів.

— Насправді це нелегке завдання. Вона важко піддається вихованню — бо вперта, як може бути впертою тільки нащадок Мурреїв. Увесь клан Мурреїв вирізняється ослячою впертістю.

(Емілі, спересердя: «Що за манера висловлюватись — ніякої пошани до нашої родини, до нашого роду! Ех, не мала б я на собі цього клятого халату, то вийшла б на середину кухні й зажадала б від них пояснень!»)

— Її належить тримати міцною рукою, я-бо знаюсь на людях, — провадила далі панна Поттер. — Вона фліртуватиме, коли виросте, — це видно зразу. Буде викапаною Джульєттою — ось побачиш! Вже зараз пускає бісики до кожного хлопця, котрий на неї погляне.

(Емілі, гнівно, а водночас ущипливо: «Неправда! І мати моя ні з ким не фліртувала. Могла б, однак не робила цього. А ви, мабуть, і хотіли б, але не можете — ви, шановні матрони!»)

— Вона не така вродлива, як Джульєтта. Крім того, дуже підступна і хитра. Пані Даттон каже, мовляв, не стрічала ще дитини хитрішої та підступнішої. А втім… дещо у тій бідолашній Емілі мені таки до вподоби.

Тон пані Анни Сірілли був образливим своєю поблажливістю. «Бідолашній!» Емілі, зачувши це, скреготнула зубами.

— Чого я в ній не люблю, то це її марнославства, — твердо промовила панна Поттер. — Вона щоразу проголошує всякі мудрощі, вичитані у книжках, і видає їх за власні помисли.

(Емілі, вражено: «Неправда!»)

— Вона дуже іронічна й ущиплива, а вже пихата, як сам Люцифер, — сказала, немов припечатала, панна Поттер.

Пані ж Анна Сірілла засміялася поблажливо, чи не лагідно!

— Для кожної Мурреївни ці риси є невід’ємними. Найбільшою вадою Мурреїв є переконаність у їх безумовній вищості над усіма іншими людьми, й Емілі саме такої думки про власну персону. Їй навіть здається, що може краще відправляти Службу Божу, ніж пан Джонсон.

(Емілі: «Це все тому, що я сказала одного разу, мовляв, пан Джонсон суперечив самому собі в останній своїй проповіді; так, зрештою, і було. Однак я чула, як ви, пані Анно Поттер, піддавали критиці не одну, а цілу низку його проповідей».)

— Вона непомірно заздрісна, — вела далі пані Анна Сірілла. — Не зносить чиєїсь вищості, мусить бути першою скрізь і в усьому. Поза сумнівом, проливає зараз гіркі сльози — через те, що на концерті, кілька днів тому, Ільза Барнлі зірвала гучні оплески за свою декламацію. Емілі ж декламувала кепсько, до цього вона зовсім не здібна. А ще любить перечити старшим! Це було б навіть кумедно, якби не свідчило про погане виховання…

— Дивно: Елізабет не викорінює в небоги цієї риси. Мурреї переконані, мовби їх виховання поза всякою критикою, — ствердила панна Поттер.

(Емілі: «Атож, саме так і є».)

— Врешті-решт, особисті вади Емілі походять від надміру тісного спілкування з Ільзою Барнлі, — сказала пані Анна Сірілла. — Панна Елізабет не повинна заплющувати на це очей. Кажуть, Ільза така ж безвірниця, як її батько. Я чула, вона не вірує ні в Бога, ні в диявола.

(Емілі: «Аякже! Немає гіршого переступу у ваших очах!»)

— Ну, доктор Барнлі, відколи з’ясувалося, що люба його дружина не втікала з Леоном Мітчелом, ставиться до своєї дочки трохи краще, — просичала панна Поттер. — Посилає її до недільної школи. А все-таки Ільза — не подруга для Емілі. Лається, мов який гренадер, їй-право! Пані Марлін Бернс нещодавно відвідувала доктора і чула на власні вуха, як Ільза, звертаючись до пса, проказала: «Ти, клятий мерзотнику!»

— Боже мій, Боже мій! — захитала головою пані Анна Сірілла.

— Ти знаєш, що я бачила минулого тижня? Бачила на власні очі! — панна Поттер вимовила це з великим піднесенням. Пані Анна не повинна-бо навіть підозрювати, ніби вона дивиться на певні справи не своїми очима.

— Ти не здивуєш мене нічим, — солодко мовила пані Анна. — Подейкують, вона брала участь у тому котячому концерті, що влаштували бідолашному Джонсонові минулого вівторка. Тоді вона була у хлопчачому вбранні.

— Цілком слушно. Але те, що я тобі розповім, трапилося на моїм подвір’ї. Була вона в мене разом із Дженні Стренг — та приходила по троянди для своєї матусі. Я спитала Ільзу, чи вміє вона шити й куховарити. Відказала: ні, без найменшого сорому чи збентеження, — а тоді запитала… Як ти гадаєш, що за питання поставило мені те дівчисько?

— Звідки мені знати?! Ну, яке? — пані Анна затамувала подих.

— Важко переказати… Слухай: стала на одній нозі й запитала, примруживши очі: «А чи